— Ти стаєш дорослим. Може, справа в цьому,— тихо промовив він.— Іноді мені здається, що світ випробовує нас найжорсткіше, коли ми зазираємо собі в душу і з жахом за собою спостерігаємо. Але не це найгірше. Ми думаємо, що всі зазирають нам в душу. Тоді бруд здається ще бруднішим, а чистота сяє недоторканістю. Ароне, це мине. Лише трошки почекай, і все скінчиться. Тобі від цього не легше, тому що ти в це не віриш, але нічого кращого я для тебе зробити не можу. Спробуй повірити: ніщо не є ані таким поганим, ані таким хорошим, як тобі зараз здається. Так, я можу тобі допомогти. Лягай зараз спати, а рано-вранці ти встанеш і розкажеш татові про іспити. Зроби це з захватом. Він самотніший за тебе, тому що у нього немає прекрасного майбутнього, про яке можна мріяти. Пересиль себе. Так завжди казав Сем Гамільтон. Уяви, що так воно є, і, можливо, так і буде. Пересиль себе. Зроби це. І лягай спати. А мені треба спекти торт — на сніданок. А ще, Ароне, твій тато поклав тобі на подушку подарунок.
Розділ 44
1
Тільки коли Арон поїхав до коледжу, Абра по-справжньому познайомилася з його родиною. Арон й Абра відгородилися від усіх, їм ніхто не був потрібний, крім них самих. З від’їздом Арона вона прив’язалася до інших Трасків. І побачила, що Адаму вона довіряє більше, ніж рідному батькові, а Лі більше любить.
Щодо Кела, вона не могла вирішити. Він її бентежив, подеколи до злості, подеколи до болю, подеколи до цікавості. Здавалося, що він змагається сам із собою. Абра не знала, подобається вона йому чи ні, а тому він не подобався їй. Вона відчувала полегшення, коли, приходячи до Трасків, не заставала Кела вдома, і він не споглядав за нею нишком, не судив, не оцінював, не зважував і не відвертався, коли вона перехоплювала його погляд.
Абра виросла у струнку жінку з розвиненими грудьми, готовою прийняти свою урочисту обітницю, очікуючи на неї,— але без поспіху. Вона призвичаїлася заходити до Трасків після школи, сиділа з Лі, зачитувала йому фрагменти зі щоденних листів Арона.
Арон сумував у Стенфорді. Його листи були просякнуті самотньою жагою до цієї дівчини. Коли вони були разом, він сприймав це як належне, але в університеті, на відстані у дев’яносто миль, відчув до неї пристрасне кохання і відмежувався від усього навколишнього життя. Він навчався, їв, спав і писав до Абри, і з цього складалося все його життя.
У другій половині дня Абра сиділа на кухні з Лі, допомагала йому чистити квасолю або вилущувати зі стручків горох. Іноді вони готували вершкову помадку, і нерідко вона залишалася у них на вечерю, бо не хотіла йти додому, до своїх батьків. Цю тему вона не могла обговорювати з Лі. А ті декілька тем, на які вона могла говорити з батьком і матір’ю, були нікчемні, бліді, заїжджені та ще й почасти навіть брехливі. В цьому Лі також відрізнявся від її домашніх. Абрі хотілося говорити Лі тільки правду, навіть коли вона не була до кінця впевнена, що її слова — правда.
Лі сидів і легко всміхався, його вправні тендітні руки літали у роботі, немов жили своїм окремим життям. Абра не усвідомлювала, що говорить винятково про себе. Й іноді, коли вона говорила, думки Лі віддалялися, потім поверталися, як пес-мандрівник, і Лі час до часу кивав головою і тихенько підтакував.
Йому подобалася Абра, він відчував у ній силу, доброту, а ще й тепло. Риси її обличчя були різкуваті, суворі, і з часом вона могла стати або некрасивою, або дуже вродливою. Лі, занурений протягом її розмов у власні думки, пригадував круглі, гладенькі обличчя своїх співвітчизниць з Кантону, своїх родичок. Навіть якщо вони були худі, личка мали круглі, як повний місяць. Лі мав би подобатися саме такий тип, адже краса мусить бути подібна до нас самих, але це було не так. Коли він згадував китайську красу, то бачив залізні, хижацькі обличчя маньчжурів, зухвалі й невблаганні обличчя людей, які мали владу через незаперечне спадкоємне право.
Абра говорила:
— Можливо, так було повсякчас. Не знаю. Він ніколи не розказував багато про батька. Це почалося відтоді, як містер Траск потрапив... ну, ви знаєте, ота історія з салатом. Арон тоді страшенно розлютився.
— Чому? — спитав Лі.
— Люди з нього сміялися.
Думки Лі повністю повернулися до неї.
— Сміялися з Арона? Чому з нього? Та справа його жодним чином не стосувалася.
— Справді, але він мав таке враження. Хочете знати, що я думаю?
— Звісно, хочу,— відповів Лі.
— Я пояснюю це так, хоча мені ще не все ясно до кінця. Я гадала, що він завжди почувався, сказати б, скаліченим, або неповноцінним,— через те, що в нього не було матері.
Лі широко розплющив очі й одразу ж опустив їх.
— Розумію,— кивнув він.— Як гадаєш, у Кела те саме?
— Ні.
— Тоді чому Арон такий?
Александр Васильевич Сухово-Кобылин , Александр Николаевич Островский , Жан-Батист Мольер , Коллектив авторов , Педро Кальдерон , Пьер-Огюстен Карон де Бомарше
Драматургия / Проза / Зарубежная классическая проза / Античная литература / Европейская старинная литература / Прочая старинная литература / Древние книги