НА СХІД ВІД ЕДЕМУ

Коли Джо зазнав невдачі на всіх роботах на фермі, батько у відчаї послав його пасти шістдесят овець. То була найлегша з усіх робіт, вона не потребувала жодних спеціальних умінь. Єдине, що вимагалося,— бути біля овець. А Джо загубив їх — загубив усі шістдесят, не зміг їх знайти там, де вони скупчилися у тіні висохлої ущелини. За сімейною легендою Семюель скликав усю родину, хлопців і дівчат, і примусив їх поклястися, що після його смерті піклуватимуться про Джо, бо інакше Джо неодмінно помре з голоду.

Поміж хлопцями-Гамільтонами було п’ятеро дівчат: Уна — найстарша, вдумлива, старанна, смаглява; Ліззі — гадаю, Ліззі мала бути найстаршою, оскільки її назвали на честь матері; але я дуже небагато знаю про Ліззі. Вона, здається, рано почала соромитися своєї родини. Вийшла заміж дуже юною і виїхала, а відтоді бачили її тільки на похороні. Ліззі була здатна на ненависть і дошкульність, зовсім не властиві Гамільтонам. Вона народила сина, а коли той виріс, одружився з дівчиною, яку Ліззі незлюбила і за це не розмовляла з ним багато років.

Далі йшла Дессі, яка повсякчас сміялася, і люди любили бути поруч з нею, тому що бути поруч з Дессі було неймовірно приємно.

Наступна сестра була Олів, моя мати. А остання — Моллі, маленька красуня з прегарним білявим волоссям і фіалковими очима.

Отакі були Гамільтони, і видається просто дивом, як Лайза, худорлява, миршава ірландка, народжувала їх рік у рік, вигодовувала їх, пекла хліб, шила їм одяг і прищепила їм гарні манери, а також залізну мораль.

Дивовижно, як Лайза карбувала своїх дітей. У неї не було ніякого життєвого досвіду, вона не читала книжок і ніколи, якщо не рахувати одну довгу подорож з Ірландії, нікуди не їздила. Вона не мала досвіду з чоловіками, за винятком свого власного, а на це вона дивилася як на нудний, іноді болісний обов’язок. Більшу частину життя вона витратила на виношування, народження і виховання дітей. Її єдиним інтелектуальним джерелом була Біблія; були, щоправда, і розмови з Семюелем і дітьми, але їх вона ніколи не слухала. З отієї єдиної книги вона отримувала історію і поезію, своє розуміння людей і подій, свою етику, свою мораль і своє спасіння. Вона ніколи не вивчала Біблію, ніколи не перевіряла її; вона її просто читала. Суперечливі місця, яких там чимало, не бентежили її жодною мірою. Зрештою вона досягла рівня, коли запам’ятала Біблію так добре, що продовжувала читати, не вникаючи.

Лайза користувалася загальною повагою, оскільки була доброчесною жінкою і виростила гарних дітей. Вона будь-де могла високо тримати голову. Чоловік, діти й онуки поважали її. В ній відчувався міцний сталевий стрижень, нездатність до компромісів, суворість перед лицем усіх конфліктів і бід, і це викликало до неї свого роду благоговіння, але не душевну теплоту.

Лайза люто ненавиділа алкоголь. Пити алкоголь у будь-якій формі вона вважала злочинним порушенням божественного закону. Вона не лише сама ніколи не торкалася спиртного, а й обурювалася на саму думку, що хтось отримує від нього задоволення. В результаті, цілком природно, що її чоловік Семюель і всі діти плекали непереборну любов до випивки.

Якось, коли Семюель сильно захворів, він попросив дружину:

— Лайзо, чи не можна мені випити склянку віскі, щоб трохи полегшало?

Вона випнула своє важке підборіддя.

— Ти хотів би вирушити до престолу Господнього з запахом віскі на губах? Е ні! — відтяла вона.

Семюель повернувся на бік; так і прохворів, не діставши полегшення.

Коли Лайзі було під сімдесят, у неї виникли проблеми з екскрецією, і лікар порадив їй приймати по столовій ложці портвейну в медичних цілях. Вона примусила себе проковтнути першу ложку, скривилася, але портвейн виявився доволі приємним. Відтоді від неї завжди трохи тхнуло перегаром. Вона пила вино тільки столовими ложками, як ліки, але згодом дійшла до кварти6 на день і стала більш лагідною і щасливою жінкою.

Семюель і Лайза Гамільтони виховали всіх своїх дітей у доброму здоров’ї ще до кінця століття. На ранчо на схід від Кінг-Сіті зростала ціла купа Гамільтонів. І були вони справжні американці — спершу діти, потім молоді чоловіки й жінки. Семюель так і не повернувся до Ірландії і поступово зовсім її забув. Людиною він був заклопотаною. Не мав часу на ностальгію. Долина Салінас-Веллі стала для нього всім світом. Поїздка у місто Салінас, за шістдесят миль на північ у верхів’ях долини, перетворювалася на цілу пригоду, спогадів про яку вистачало на цілий рік, а безнастанна праця на ранчо й турботи, як прогодувати й одягти свою велетенську родину, забирали багато його часу — але не увесь час. Енергію він мав невичерпну.