НА СХІД ВІД ЕДЕМУ

Можливо, його батько якось спричинився до того, що Віль незлюбив зміни і різноманіття. Коли Віль підростав, батько ще недостатньо довго прожив у Салінас-Веллі, щоб вважатися «старожилом». Він, ірландець, справді був чужинцем. У ту пору ірландців сильно не любили в Америці. На них дивилися з презирством, особливо на східному узбережжі, але частково це ставлення просочилося на захід. А Семюель мав не лише різнобічний характер, він був людиною ідей і нововведень. У невеличких відокремлених громадах такі люди сприймаються з підозрою, поки не доведуть, що не становлять загрози для інших. Така яскрава людина, як Семюель, могла завдати чимало клопоту. Скажімо, він міг виявитися занадто привабливим для жінок, чиї чоловіки — нудні й нецікаві. А тут ще його освіченість, його начитаність, його книжки, які він купував або позичав, його знання про речі, які не їдять і не надягають, з якими не співіснують, його захоплення поезією і повага до гарної прози. Якби Семюель був багатий, як Торни чи Дельмари, якби він мав такі, як у них, великі маєтки і широкі лани, його бібліотека була б винятковою.

Дельмари мали бібліотеку — в ній були лише книжки й дубові панелі. Семюель позичав у них книжки і прочитав більше, ніж самі Дельмари. У ті часи освічений багатий чоловік — то було прийнятно. Він міг посилати своїх синів до коледжу, й ніхто йому нічого не казав, міг одягатися у білу сорочку з краваткою і жилетом удень по буднях, міг носити рукавички і мати доглянуті нігті. А оскільки життя й вчинки багатія були незбагненні, хто знає, чим він міг користуватися, а чим не міг? Але бідняк — яка йому потреба в поезії, чи в живопису, чи в музиці, під яку не співають і не танцюють? Усе це не допомагало вирощувати врожай або сяк-так одягати дітей. І якщо, попри це, він продовжував і далі тим цікавитися, можливо, мав якісь причини, що не витримували уважного вивчення.

Візьмімо, наприклад, Семюеля. Він робив креслення тих приладів, які збирався виготовляти з заліза або деревини. Це було добре, зрозуміле, навіть гідне заздрості. Але на берегах креслень він робив малюнки — то дерево, то людське обличчя, то звіра або комаху, то якісь фігури, у яких узагалі було важко розібратися. Це викликало у людей спантеличений або ніяковий сміх. А ще не можна було здогадатися заздалегідь, що вигадає, скаже чи зробить Семюель,— це могло бути що завгодно.

В перші роки після приїзду Семюеля до Салінас-Веллі до нього ставилися з невиразною недовірою. Вірогідно, Віль ще малим хлопчиком чув якісь розмови у крамниці Сан-Лукас. Хлопчики не хочуть, щоб їхні батьки відрізнялися від інших. Можливо, саме тоді у Віля і зародився його консерватизм. Пізніше, коли народилися і зростали інші діти, Семюель уже влився у громаду Салінас-Веллі та став її гордістю: так чоловік, який має павича, пишається ним. Його вже не боялися, бо він не зваблював чужих жінок і не виманював їх із затишної посередності. У Салінас-Веллі полюбили Семюеля, але на той час Віль уже сформувався.

Деякі люди, необов’язково вартісні, стають істинними улюбленцями богів. Вони отримують усе без зусиль і намірів. Таким був і Віль Гамільтон. І дари, що він отримував, були такі, які він міг оцінити. Ще в підлітковому віці Вілю завжди щастило. Наскільки його батько не вмів заробляти гроші, настільки до Віля вони просто самі пливли. Коли Віль Гамільтон розводив курей і вони починали нестися, ціни на яйця зростали. Коли двоє його друзів, які мали невеличку крамницю, підійшли впритул до безнадійного банкрутства, вони попросили Віля, вже дорослого парубка, позичити їм грошей, щоб якось виплутатися, і запропонували третину відсотка за його мізерну позичку. Віль не був скаредним. Він дав їм те, що вони просили. Крамниця стала на ноги протягом року, збільшилася вдвічі, відкрила три філії, а її нащадок — величезна торгівельна мережа — донині процвітає у регіоні.

А ще Віль прийняв за борги майстерню з ремонту велосипедів й інструменту. Потім дехто з багатіїв Салінас-Веллі купив собі автомобілі, і його майстерня почала їх обслуговувати. На нього почав тиснути один рішучий поет, який мріяв про мідь, чавун і гуму. Звали цього поета Генрі Форд, і плани його були сміховинні, якщо не протизаконні. Віль, ремствуючи, прийняв південну частину долини як його ексклюзивне володіння, і за п’ятнадцять років долина була під Фордом, і Віль став багатим чоловіком, який роз’їжджав на шикарному «Мармоні»5.