Малий Карл вигравав усі змагання з Адамом, коли вони вимагали уміння, чи сили, чи швидкого орієнтування, і вигравав їх так легко, що досить швидко втратив до них цікавість і почав шукати змагань з іншими дітьми. Це призвело до того, що між двома хлопчиками виникла приязнь, яка була більш схожа на стосунки між братом і сестрою, ніж на суто братські. Карл бився з усіма хлопцями, які зачіпали чи обзивали Адама, і зазвичай брав гору. Він боронив Адама від суворості батька — міг збрехати або узяти провину на себе. Карл відчував до брата ніжність, яку викликають беззахисні створіння, як от сліпі цуценята чи новонароджені немовлята.
Адам споглядав з-за запони у мозку — крізь довгі тунелі своїх очей — за людьми свого світу: батько — природна сила на одній нозі — спершу був справедливо поставлений над малими хлопчиками, щоб вони почувалися ще меншими, і над дурними хлопчиками, щоб вони розуміли власну дурість; а потім, коли цей бог звалився, Адам дивився на свого батька як на природженого полісмена, офіцера, якого можна перехитрити чи надурити, але проти якого ніколи не можна виступати відкрито. І через довгі тунелі своїх очей Адам бачив свого брата Карла як яскравого представника іншого біологічного виду, щедро обдарованого м’язами й кістками, шпаркістю й кмітливістю, але зовсім іншої породи: ним можна милуватися, як милуються лінивою, лискучою небезпекою чорної пантери, проте ні на мить не порівнюючи її з собою. Адамові ніколи на думку не спадало звірятися своєму братові — розповідати йому про свій голод, про сірі мрії, про плани й тихі насолоди в глибині своїх очей-тунелів,— як не спало б на думку звірятися красивому дереву або фазану в польоті. Карл радував Адама, як жінку радує великий діамант, і він залежав від свого брата, як жінка залежить від блиску діаманту і тієї надійності, що пов’язується з його вартістю; однак любов, прив’язаність, співчуття тут навіть не розглядалися.
До Аліси Траск Адам таїв почуття, схоже на душевний сором. Вона не була його матір’ю — це він знав, бо йому про це часто нагадували. Не зі сказаних слів, а з тону, яким вони вимовлялися, він знав, що у нього колись була мати, і вчинила вона щось ганебне — як-от забути про курей чи промазати по мішені у тирі. Цей вчинок спричинив її відсутність серед живих. Адам інколи думав, що якби він тільки міг дізнатися, що за гріх вона скоїла і чому,— він зробив би те саме — і не був би серед живих.
Аліса ставилася до хлопців однаково, купала їх і годувала їх, а все решту лишила їхньому батькові, який недвозначно й остаточно дав зрозуміти, що фізичне і моральне виховання синів — виключно його парафія. Навіть похвали й догани він узяв тільки на себе. Аліса ніколи не скаржилася, не сварилася, не сміялася, не плакала. Її рот перетворився на пряму риску, яка нічого не приховувала і нічого не пропонувала. Проте одного разу, коли Адам був ще зовсім маленький, він тихенько зайшов до кухні. Аліса його не помітила. Вона церувала шкарпетки й усміхалася. Адам тихенько вислизнув з кухні, вийшов з дому в підлісок, де мав схованку за одним пнем, який собі вподобав. Він умостився між корінням у пошуках захисту. Адам був такий приголомшений, ніби заскочив її голою. Він схвильовано задихався, серце калатало аж у горлі. Адже Аліса й була гола — вона всміхалася. Цікаво, думав він, як часто вона собі дозволяє таку розпусту. І його болісно потягнуло до неї, і потяг той був пристрасний і палкий. Він не розумів, щó все те означає, але довга відсутність обіймів, заколисування і пестощів, бажання притулитися до материнських грудей й пипок, щоб вона потримала його у себе на теплих колінах, бажання почути в її голосі любов і жалість, відчути солодку тривогу — все це змішалося в його пристрасті, але він того не усвідомлював: не знаючи, що воно існує, як міг він того прагнути?
Ясна річ, він зрозумів, що зробив щось неправильне, що якась ганебна тінь впала йому на обличчя і спотворила його бачення. Тоді він викликав у своїй уяві оту чітку картину і відчув, що очі його теж усміхаються. Викривлене світло могло зробити одне або друге, але не обидва водночас.
Відтоді він почав її вистежувати, як дичину, як вистежував байбаків на пагорбах, коли днями лежав непорушно, наче молодий камінь, і спостерігав, як старі насторожені байбаки виводять своїх діток погрітися на сонці. Він шпигував за Алісою — потаємно, краєчком ока, не викликаючи підозр, і то була правда. Іноді, лишившись на самоті та знаючи, що вона на самоті, Аліса дозволяла своїй уяві гратися у садку — й усміхалася. Дивовижно, як швидко вміла вона загнати свою усмішку під землю, точнісінько як байбаки заганяли у норки свою малечу.
Александр Васильевич Сухово-Кобылин , Александр Николаевич Островский , Жан-Батист Мольер , Коллектив авторов , Педро Кальдерон , Пьер-Огюстен Карон де Бомарше
Драматургия / Проза / Зарубежная классическая проза / Античная литература / Европейская старинная литература / Прочая старинная литература / Древние книги