Адам приховував свій скарб глибоко у своїх тунелях, але він був ладен заплатити чимось за своє блаженство. Аліса почала знаходити подарунки — у кошику з шиттям, у старому гаманці, під подушкою: дві брунатні гвоздики, перо з хвоста синьошийки, півплитки зеленого сургучу, крадений носовичок. Спершу Аліса тривожилася, згодом це минулося, і коли вона знаходила якийсь неочікуваний подарунок, усмішка з саду спалахувала й згасала, так само як форель у ставку перетинає на мить лезо сонячного променя. Вона не ставила питань і не прохоплювалася й словом.
Кашель її погіршувався ночами, він був такий сильний і бентежний, що Кир був зрештою змушений перевести її до іншої кімнати, бо інакше не міг спати. Але він дуже часто її там навідував — стрибав на одній босій нозі, спираючись рукою об стінку. Хлопчаки відчували, як здригається будинок, коли він заскакував на Алісине ліжко, а потім зіскакував з нього.
Коли Адам підріс, він понад усе боявся тільки одного. Він боявся того дня, коли його заберуть в армію. Батько ніколи не давав йому забути, що цей день настане. Він багато про це говорив. Саме Адам потребував армії, щоб стати справжнім чоловіком. Карл уже ось-ось чоловіком стане. Карл і був чоловіком, небезпечним чоловіком, навіть у п’ятнадцять років, коли Адаму було шістнадцять.
3
Прив’язаність між хлопчаками з роками зростала. Можливо, у почутті Карла була якась частка презирства, але то було презирство захисника. Сталося так, що одного вечора хлопці грали у пі-ві, нову для них гру, у себе на подвір’ї. Маленьку загострену паличку — пі-ві — клали на землю і били по ній ключкою. Паличка злітала у повітря, і її треба було відбити ключкою якнайдалі.
Адам не дуже добре грав у ігри. Та завдяки якомусь випадковому поєднанню бачення і координації він переміг брата у пі-ві. Чотири рази він відбивав свій пі-ві далі, ніж Карл. Це було для нього цілком незвичне почуття, його обдало жаром, і він перестав слідкувати за зміною настрою брата, хоча зазвичай бував з ним насторожі. Він уп’яте вдарив по пі-ві, той вилетів далеко за межі поля і дзижчав при цьому, як джміль. Адам обернувся до Карла зі щасливим виразом обличчя, і в грудях у нього захолонуло. Ненависть на обличчі Карла злякала його. «Гадаю, мені просто поталанило,— незграбно вибачився він.— Я точно не зможу це повторити».
Карл установив свій пі-ві, вдарив по ньому, а коли той злетів у повітря, розмахнувся — і промазав. Він повільно рушив до Адама, очі в нього були крижані й не видавали його намірів. Адам не наважився втікати, бо брат усе одно наздогнав би його. Він позадкував, у очах його був переляк, а горло пересохло. Карл підійшов ближче і вдарив його ключкою по обличчю. Адам затулив обіруч ніс, із якого полилася кров, а Карл розмахнувся і вперіщив ключкою йому по ребрах, аж дихання обірвалося, потім ударив по голові та збив з ніг. Адам непритомний лежав на землі, а Карл щосили копнув його у живіт і пішов геть.
За якийсь час Адам отямився. Він не міг глибоко вдихнути, бо страшенно боліло в грудях. Спробував сісти, але тут-таки упав навзнак — надірвані м’язи на животі пекло, як вогнем. Він помітив, як визирнула з вікна Аліса, і було в її обличчі щось таке, чого він ніколи не бачив. Він не знав, що це, проте обличчя не було ніжне чи слабке, можливо, в ньому була ненависть. Вона побачила, що він на неї дивиться, запнула фіранки і зникла. Коли Адам урешті-решт підвівся з землі й пошкандибав, зігнувшись, на кухню, він там знайшов таз із гарячою водою, приготований для нього, і поруч з ним рушник. Він чув, як мачуха заходиться кашлем у своїй кімнаті.
Карл мав одну велику чесноту. Він ніколи ні про що не шкодував, ніколи. Він жодного разу не заговорив про оте побиття, вочевидь, і думати про нього забув. Але Адам дуже пильнувався, щоб більше ніколи не вигравати — ні в чому. Він завжди відчував загрозу з боку брата. Але тепер він усвідомлював, що йому не можна вигравати, хіба що він буде готовий убити Карла. Карл не розкаювався. Він тоді просто виявив своє єство.
Карл не розказав батькові про це побиття, не розказав і Адам, і, зрозуміло, не розказала й Аліса, проте той якось дізнався. Цілі місяці по тому він виявляв свою ласку до Адама. Він став розмовляти з ним лагідніше. Він перестав його карати. Майже щовечора він напучував його, але не суворо. А Адама його лагідність лякала більше, ніж суворість, бо йому здавалося, що батько готує його в жертву, ніби задобрює перед загибеллю, як пестять тварин, призначених для жертвоприношення богам, щоб ті йшли на місце страти щасливі й не засмучували богів своєю скорботою.
Александр Васильевич Сухово-Кобылин , Александр Николаевич Островский , Жан-Батист Мольер , Коллектив авторов , Педро Кальдерон , Пьер-Огюстен Карон де Бомарше
Драматургия / Проза / Зарубежная классическая проза / Античная литература / Европейская старинная литература / Прочая старинная литература / Древние книги