НА СХІД ВІД ЕДЕМУ

Дорогою додому Кир звернув ліворуч до підліска; вже смеркалося. Раптом Адам спитав:

— Бачите отой пень, сер? Я ховався за ним між коріння. Коли ви мене карали, я ховався тут, а іноді приходив просто тому, що почувався нещасним.

— Ходімо, подивимося зблизька,— запропонував батько. Адам підвів його до схованки, і Кир уважно огледів ямку-гніздечко між коріння.

— Я давно про неї знав,— сказав він.— Якось ти десь надовго запропав, і я подумав про якусь схованку, і знайшов її, бо відчував, що тобі щось таке потрібно. Бачиш, як утрамбована земля, як пом’ята травичка? І коли ти тут відсиджувався, ти обдирав кору на смужки. Я здогадався, що це твоя схованка, коли натрапив на неї.

Адам з подивом витріщився на батька.

— І ви ніколи мене тут не шукали,— промовив він.

— Ні,— відповів Кир,— і ніколи не мав наміру того робити. Людину можна загнати у глухий кут. Я ніколи не мав такого наміру. Завжди треба залишати бодай один вихід перед смертю. Запам’ятай це! Гадаю, я знав, як сильно на тебе тиснув. Але я не хотів штовхати тебе у безвихідь.

Вони схвильовано рухалися поміж деревами.

— Мені багато чого треба тобі сказати,— промовив Кир.— Але я мало не все забув. Я хочу сказати, що вояк жертвує багато чим, щоб отримати хоч щось назад. Від народження він учиться у будь-якої обставини, у будь-якого закону, шукає і правила, і права захищати власне життя. Він розпочинає з цього великого інстинкту, і все його підтверджує. А потім він стає вояком і мусить навчитися порушувати оте все — він мусить холоднокровно навчитися стати на заваді власної загибелі й при цьому не збожеволіти. Якщо ти зможеш це зробити,— а дехто, зауваж, не може,— тоді ти отримаєш найдорожчий дар. Слухай, сину,— голос Кира звучав серйозно,— майже всі люди бояться, навіть не усвідомлюючи, щó викликає той страх: темрява, розгубленість, небезпеки без імені й числа, страх безликої смерті. Але якщо ти спроможешся відважно зустріти не темряву, а справжню смерть, описану і впізнавану смерть від шаблі чи кулі, від стріли чи списа, тобі ніколи більше не доведеться боятися, принаймні не так, як раніше. Тоді ти станеш чоловіком, відмінним від інших, спокійним, коли всі решта репетують від страху. Це величезна винагорода. Можливо, це єдина винагорода. Можливо, це остаточна чистота, оточена брудом. Але вже зовсім стемніло. Я хочу поговорити з тобою ще завтра ввечері, коли ми обидва обдумаємо те, що я тобі сказав.

— Чому б вам не поговорити з моїм братом? — озвався Адам.— Карл також піде до війська. У нього там вийде краще, ніж у мене.

— Карл нікуди не піде,— заявив Кир.— У тому немає сенсу.

— Але він буде кращим вояком.

— Тільки зовні. Не всередині. Карл не знає страху, тож він ніколи нічого не дізнається про сміливість. Він знає тільки себе і про себе, тому він не зможе здобути те, що я намагався пояснити тобі. Віддати його до війська означало б спустити з ланцюга таке, що треба в ньому тримати на міцній шворці, а не випускати на волю. Я б ніколи не наважився відпустити його.

— Ви його жодного разу не карали,— поскаржився Адам,— ви давали йому жити, як йому хотілося, ви його хвалили, не примушували гарувати, а тепер от не віддаєте до війська.

Він примовк, злякавшись того, що сказав, злякавшись, що зараз на нього виплеснеться лють, або зневага, або жорстокість, спровоковані такими його словами.

Батько не відповів нічого. Він ішов підліском, похнюпивши голову, аж підборіддя мало не торкалося грудей, а дерев’яна нога монотонно тупотіла по стежині. Ця дерев’яна нога виводила на землі бокове півколо, коли робила крок.

Уже зовсім стемніло, і золотисте світло ламп поблискувало з відчинених кухонних дверей. Аліса вийшла на ґанок і виглядала їх, а почувши наближення нерівних кроків, повернулася до кухні.

Кир підійшов до сходів, зупинився і підвів голову.

— Ти де? — гукнув він.

— Отут — просто за вами — я отут.

— Ти поставив питання. Гадаю, я мушу відповісти. Може, це добре, а може, й не добре на нього відповідати. Ти не розумний. Ти сам не знаєш, чого хочеш. Тобі бракує необхідної злості. Ти дозволяєш людям на себе наступати. Іноді я думаю, що ти слабак, не вартий лайна собачого. Я дав відповідь на твоє питання? Я люблю тебе більше. Інакше чи брав би я на себе клопіт завдавати тобі болю? А тепер стули пельку і йди вечеряти. Я поговорю з тобою завтра. У мене нога розболілася.

4

За вечерею ніхто не розмовляв. Тиша переривалася тільки сьорбанням супу і плямканням, та ще батько відганяв рукою мошкару від гасової лампи. Адамові здалося, що брат потайки за ним спостерігає. А ще він перехопив погляд Аліси, коли зненацька підвів очі. Доївши, Адам відсунув стілець.

— Піду пройдуся,— сказав він.

Карл піднявся.

— Я з тобою.

Аліса і Кир дивилися, як вони йдуть до дверей, і тут вона поставила чоловікові питання, що траплялося з нею вкрай рідко. Вона промовила стривожено:

— Що ти зробив?

— Нічого,— відповів він.

— Ти примусиш його піти?

— Так.

— А він знає?

Кир похмуро вдивлявся крізь прочинені двері у темряву.

— Так, він знає.

— Йому це не сподобається. Воно не для нього.

— Байдуже,— відтяв Кир і повторив голосніше: — Байдуже.