Меч Арея

"Але я вельми страшуся, – рече Максимiн, – що, примучивши мiдiв, парфiв i персiв, Аттiла вернеться зодтуду володарем Риму, Всхiднього й Захiднього. Зречеться достойностi титулу стратига, коїм ушанували його римляни, й звелить величати себе iмператором. Вiн уже мовив колись у гнiвi своєму: "Полководцi iмператора вашого роби йому. А мої ж полководцi такi самi царi, як i ваш iмператор".

Лише на п'ятий по прибуттi день Великий князь київський Богдан Гатило прийняв сла iмператора Теодосiя, а також Ромула, сла захiдньоримського iмператора Валентинiвна Третього. Нi Максимiн, анi Ромул не мали пiдстави бути невдоволеними тривалим «звiщанням» i могли вважати свою мiсiю вдало виконаною. На знак закiнчення переговорiв Гатило вшанував обох слiв пишним обiдом.

«У значений час разом iз слами Захiдньої Римської iмперiї, – пише Прiск, – ми смо предстали Аттiлi при входi до столової свiтлицi. Тут кравчi, за поконом землi сiєї, пiднесли нам чари, аби смо перед трапезою помолилися за здоров'я царя їхнього. Випивши, ми пiшли смо на вреченi нам мiсця коло столу. Ослони стояли обабоки свiтлицi. Посерединi, за столом инчим, сидiв Аттiла в крiслi. Позад нього, на звишiннi в кiлько приступок, було його царське мiсце – пiд пологом з рiзноличного цвiту ткання. Такi пологи над злюбним ложем вiшають римляни й греки».

Первоповажнi мiсця були за столом управоруч од царя. Ми смо сидiли з лiвого боку. Вище за нас усiвс'я Борич, найзнатнiший серед скiфiв. Конюший мостився на сiдлицi вправуруч царського мiсця. Навпроти нього повсiдались обидва сини Аттiли. Однако ж старший син був поруч нього, на которiйсь розстанi, трохи вище й сидiв, шанобно потупивши зiр перед вiтцем".

Борислав, якого Прiск, назвавши Боричем, бачив уперше, бо той лише сього днi приїхав з далекої Мiзiї, з-за Дунаю, раз по раз пiдносив угору келиха й виголошував здоровницi за Великого князя, й за iмператора Теодосiя, й за другого iмператора – Велентинiана. Велiй болярин був дуже веселий, бо змолоду полюбляв пири, й Гатило мусив пригасити його запал:

— Борисе, – вiн називав його коротким iменням дуже рiдко, але того дня сказав так навiть при гостях, немовби вернулася їхня буйна молодiсть i не було сиве волосся нi в князя, нi в його побратима. – Борисе! Боричу! Дай-но гостям попоїсти, бо впоїш голодних! Люди-бо заморськi, п'ють вино з водою.

— Хай вiдають, коли пирували в князя нашого! – весело вiдгукнувся Борислав, але таки припинив споювання.

Прiск писав потiм:

"Одмiннi страви подавалися всiм на серебляних блюдах.

А перед Аттiлою було поставлене просте. Вiн був умiрним у всьому. Гостям пiдношено золотi й сереблянi чари, а його чара була деревляна. Одiж на ньому була такоже не ошатна й нiчим не рiзнилась од инчих, може, тiлько простотою. Нi висячий при боцi меч, нi шнур'я варварських черевiїв, нi його комонна зброя не були здобленi золотом, камiнцями чи абикотрими дорогоцiнностями, яко в усiх инчих скiфiв, що сидiли у свiтлицi".

Й заморськi гостi, й численнi вельможi київськi й не київськi багато їли, ще бiльше пили, й над столами з кожною випитою чаркою здiймався дедалi бiльший гамiр. Кравчi та челядники ледве встигали носити страви пирувальникам та мiняти порожнi дзбани повними.

"З настанням вечора, коли були запаленi свiчi, прийшли суть два спiвцi й почали виславляти подвиги Аттiли. Всi гостi зворотили зори на них. Однi уподобляли пiснi, инчi були у захватi, пом'януючи вславлюванi ратi. Дiди ж, виснаженi берем'ям лiт i вже змиренi духом, проливали сльози. За спiвцями виступив наперед скоморох i рiзноличними викрутасами покликав усепiльний смiх.

Насамкiнець появився Харя Мурий. Вельми дивен з виду й одiжжу, голосом i тiлорухами, вiн мiшав у казаннях своїх римську, гунську та готську мови й поморив усiх смiхом своїм…"

То був уже не молодий скоморох, якого Богдан Гатило, перенiсши столицю з Витичева назад до городу Києвого, взяв iз собою. Харя Мурин прийшов одягнений у пiстряву свиту з рiзними рукавами, що сягали йому за колiна, в дивацькому клобуковi з дзвоником i в чорнiй машкарi. Вiн, раз по раз накидаючи оком на Великого князя, розповiдав про те, як його буцiмто розлучили злi люди з коханою голубицею. Прiск, якому сп'янiлий Костан перекладав через десяте в п'яте, не второпав змiсту арлекiнади. Вiн думав, що ся щемка пригода справдi сталася з тим сивим чоловiком, i дуже дивувався, чому «скiфи» так весело регочуть з чужого лиха.

«Пiд час сього приставляння тiлько Аттiла не звертав нi на кого зору свого. З усмiхом утiшним вiн дивився на свого молодшого сина, реченого Юрiй, який стояв збiч нього, й ласкаво пестив його рукою по щоцi».

Пир затягся до пiзньої ночi, й Прiск теж упився. Вранцi йому страшенно хотiлося спати, та мусив розлучитися з м'яким ложем у консульськiй полотцi пiд деревами садка. Обидва сли вирушили до старого конюшого проситися в зворотну путь.