Меч Арея

Прiск потяг ноги за браму великокняжого двору. Йому вельми не подобалось i се доручення, й уся поведiнка консула. Вiн молився Богородицi, щоб Адамiса не виявилось удома, бо, коли Адамiс прийде з ним до Максимiна, станеться неодмiнно щось таке, чого не мусить статись. Прiск зумисне повiльно йшов до ворiт, а коли вийшов з двору, звернув за гострокiл i сiв на траву. Кожної митi мiг прибiгти сюди й сам консул, не дiждавшись його з Адамiсом, але Прiск сидiв i сидiв i не мав сили звестися. Й коли минуло досить часу, вiн устав i поплентав назад.

— Адамiса нема вдома, – сказав вiн, витримуючи пильний погляд Максимiна.

Старий раптом захапався й почав квапити челядникiв. Конi вже були запряженi й посiдланi, й погоничi, а також руськi можi, що мали супроводжувати невеликий поїзд до грецького кордону, рушили з великокняжого двору. Гостей проводжала юрма киян до самих Полудневих ворiт, а дiтлашня, штанна й голопупа, бiгла обабiч поїзда до самого Соляного шляху. Максимiн сердито зиркав на малечу, тодi, кивнувши Прiсковi, сказав:

— Дiстань з возу жменю родзинок. Прiск дiстав i подав консуловi. Старий узяв i кинув поза себе дiтлахам просто в пилюку:

— Нате!

Дiти й справдi вiдчепились, але ласощiв з долу не брали. Тiльки один замурзаний малюк пiдняв родзинку й поклав у рот, але котрийсь старший пiдiйшов i ляснув його по губах.

— Плюнь!

Малюк виплюнув, а Максимiн, який спостерiгав ту сценку, все зрозумiв без тлумача й лише буркнув:

— Варвари були завше варварами, хоч i малi.

Тодi вперше глянув у бiк городу Києвого й штовхнув коня п'ятами попiд ребра…

Прiск випадково вгадав. Адамiса й справдi не було вдома. Власне, вiн не був у своєму теремi вже два днi – вiд того вечора, коли консул Максимiн запросив його до своєї полотки, а потiм гукнув прогулятися надворi. Адамiс не мiг заснути тiєї ночi, й жона його Божана теж не спала й мовчки дослухалась Адамiсових зiтхань i глухих стогонiв. Але вдавала, що спить. Уранцi, сподiвалася, мiж сам розповiсть їй про все, що його так хвилювало. Та вранцi Адамiс раптом запрiг коня в двокiлку й нарiкся буцiмто їде на княжi бортницi.

Повернувсь аж на третiй день пiд полуднє й. хрипким голосом запитав жону:

— Поїхали?

— Хто? – не зрозумiла тiлиста кароока Божана.

— Греки.

— Ого, вже давно! Ще зрання побрались. I глянула на свого чоловiка. Вiн був марний i чорний, як дiл. Божанi спершу майнула в головi неприємна думка. До Бортничiв, де була пасiка Великого князя, дорога пролягала через Дарницю. Там же колись жив Адамiс… Але чоловiк був такий марний, що Божана вiдкинула свої дурнi побоювання й спитала турботливо:

— Чи-с не занедужав, Адаме? Та вiн тiльки полегшено вiдiтхнув i подався з хати. Адамiс добре знав свiй норов, знав i те, що розповiсть про все Гатиловi, та не думав, що се станеться так швидко. Вiн уникав зустрiчатися з Великим князем i ходив такими стежками й такими дверима, кудою той i не подумав би ходити. Й у найнесподiванiшому мiсцi раптом почув собi в спину:

— Що се ти крадешся, яко тать полунiчний, га?

— Хто єси? – сiпнувсь Адамiс i зопалу впустив додолу дзбан iз бурштиновим медом. Дзбан глухо хряснув об долiвку медушi й розлiзся.

Гатило стояв у прочинених дверях i реготав:

— Таки ж тать єси! Он як єси ся злякав!

Адамiс i справдi перелякано дивився на Гатилову постать, що вимальовувалась у свiтлiй рамi дверей медушi чорним привидом. Рука домажирича сама полiзла пiд широке червоне опоясо й дiстала звiдтам щось маленьке й лискуче. Гатило взяв простягнену йому рiч i подивився:

— Що то є? Звiдкуду маєш?

То був товстий золотий перстень iз тьмяним камiнцем смарагда.

— На дорозi-м його зналiз, – глухим голосом вiдповiв Адамiс i нахилив очi додолу.

— На дорозi? – перепитав Гатило. – В поросi? Грек спробував угадати, чи Великий князь глумиться, чи каже се просто так, але на яскравому тлi виднiвся тiльки темний обрис, i годi було вловити вираз Гатилових очей.

— Розгрiб єси порох, коли дивишся – перстень iз каменем. Такс є?

Адамiс i досi мовчав. Князь пiдiйшов, ухопив його правицею за барки й заглянув йому впритул у вiчi:

— Так є, га?

Й трусонув ним, аж голова грековi хитнулася назад.

Але грек твердо глянув на князя й тихо проказав:

— Не страхай мене, княже. Чуй, що ректи-йму тобi. Колись я-м урятував тобi живота. Я зараз повiдаю тобi все, лишень заклянися, що не зробиш нiчого лиховажного.

— Може, й землю примучиш мене їсти? – просичав Гатило, та грек заперечив:

— Нi, землю не треба. Дай лише слово.

— Добре.

Гатило вiдпустив Адамiса. Сивий оселедець на лискучiй простоволосiй головi впав князевi межи очi, та Богдан не помiчав того.

— Все вiдаю, можеш i не казати.

Адамiс перелякано скинув на князя очi.

— Сей перстень дав тобi гiсть мiй. I в сьому перснi є отрова. Тако речу?

Домажирич не обзивався.

— Мовчиш. Зри тодi…

Гатило натиснув перстень указiвним пальцем з одного боку, камiнчик одтуливсь, i на долоню висипалася пучечка бiлого пороху. Князь трохи здивовано хмикнув.

— Вельми мало для такого можа, як я, – сказав вiн.

Адамiс глухо промовив:

— Я-м дав трохи Шарковi.

— Якому? Хто є то?

— Пес…