Меч Арея

Сольство ж грецького iмператора та сольство iмператора латинського за наказом Гатила лишилося в дирцi старого конюшого. Й тiльки коли Великий князь поминув ворота, боляриня конюша вклонилася своєму любому можевi. Сивий, засмаглий на вiтрах Вишата поглянув у вiчi своїй жонi й зашарiвся вiд раптово зринулих почуттiв. Але в домi були гостi, й господиня пiшла вiтати їх край свого вогнища. Вона сама пригощала їх обiдом, i за довгим столом була вся родина старого конюшого та багато рiзних вельможiв. Обiд затягся до пiзнього вечора, й потомленi дорогою, ситими стравами та мiцними медами гостi подалися спати до своїх полоток, розiп'ятих на просторому великокняжому дворi пiд деревами, якi нашiптували про тишу й так довго сподiваний одпочинок пiсля тривалої й виснажливої подорожi.

Й тiльки консул Максимiн, iз яким Прiсковi випало спати в однiй полотцi, довго вовтузився на м'якiй постелi й нiяк не мiг заснути. Прiск разiв зо три прокидався, Максимiн же сопiв i перевертавсь iз боку на бiк, немов його поклали спати не на лебедячих перинах, а на мiхах iз голяками.

Мiсяця того самого

Наступного ранку Максимiн ще вдосвiта збудив свого ритора й послав до старого конюшого Вишата Огнянича вручити йому дари сла грецького та заодно й довiдатися, на коли Великий князь київський призначив звiщання. Прiск умився бiля колодязя – просто з корита. Пiсля вчорашнього «обiду» в конюшого страшенно хотiлося спати – аж очi щемiли, та заперечувати консуловi не випадало, й мусив пiдкоритись. У просторому дворi не видно було нi душi, тiльки по той бiк колодязного журавля сумирно лежав здоровенний собака. Прiск хотiв поманити його, та пес мовби й не до нього. В курнику за стайнями нетерпляче басив пiвень, бо незабаром мало зiйти сонце. Небо вже вияснилось, i тiльки сулиць на три над широкою заплавою сяяла ранкова зоря.

Прiск повернувся до полотки. Поруч iз їхньою стояли ще двi – Ромула з Романом та Констанцiя з їхнiм робом. Хлопець позiхнув i, подумки кленучи старого консула, що збудив його перед курми, влз пiд широке корзно великий пакунок iз дарунками й потягся з великокняжого двору. Максимiн узайве нагадав йому:

— Й нi з ким нi про що!..

— Добре, кiрiє консуле, – мовив Прiск i пiшов. З двiрця варта випустила його, але коли дiйшов до Вишатиного двору, там брама ще стояла зачинена. Прiск подумав, чи погрюкати в дубовi обаполи ворiт, а чи нi, й таки не наважився. Що робитиме там, коли його навiть i впустять? Так чи так, доведеться стовбичити пiд вiкнами того мовчазного вельможа.

Й вiн вирiшив поблукати ранковим городом. У деяких дворах уже грюкали об цямрини колодязнi вiдра – невсипущi попрокидалися й, певно, напували худобу. Десь у протилежному кiнцi скавульнув собака, в iншому мiсцi заляскав крильми й кукурiкнув пiвень. Прiск ходив то в один бiк вулицi, то в iнший, не надто вiддаляючись од Вишатиного двору, й роздивлявся на чепурнi скiфськi оселi, рiвненько вишпаруванi глиною, побiленi й пiдведенi в кого руденьким, у кого синiм або ж зеленим. Стрiхи були майже скрiзь однаковi – солом'янi, але траплялися й гонтовi, й навiть черепичнi.

"Прогулюючись коло терема, – писав потiм Прiск, – я раптом почув слово, яке вразило мене. То було грецьке здоровлення: "Хайре!" ("Радуйся!") Се мовив чоловiк, проходячи мимо. Дивлячись на одiж його, я-м узяв того можа за скiфа. Мене зчудувало, що скiфський вой рече по-грецькому. Складаючи полки з рiзноличних народiв, вони переймають один в одного гунську, готську, а за частим зносiнням з римлянами – й латинську мови. Грецька ж тут чується тiльки мiж полоненцями, взятими у Фракiї або ж на змор'ї Iллiрiї. Але їх зразу впiзнаєш серед скiфiв по рубищу й печальному виду. Той же, що менi вклонився, увидiвсь менi скiфом, котрий жиє замож-но й розкiшне. Вiн був одягнений у багату, ошатну одiж, його волосся було стрижене пiд кружечок. Очутилося ж, що то є грек, узятий полоном у Мiзiї, а тепер вiн живе тут…"

Се був Адамiс, який багато рокiв тому врятував Гатила, коли той тонув у Днiпрi. Тепер вiн служив домажиричем у палатах царицi Русани. Адамiс щиро зрадiв зустрiчi з одноплемiнцем, негайно повiв його до свого дому, й добре пригостив, i все розпитував, як там на батькiвщинi, як живуть тепер люди й чим клопочуться.

— Вельми-м скучив за рiдною домiвкою, – визнав Адамiс, коли вони випили добрий дзбан розведеного, за грецьким звичаєм, водою вина. – Дуже-м скучив i за кревними, й за мовою своєю… Буває, як здушить серце – хоч плач або бiжи пiшки в Мiзiю…

— То пощо ж не бiжиш? – спитав Прiск.

— Пощо… – повторив Адамiс. – Жону маю тут i п'ятеро дiтей, i… добре тут жиється.

— Хiба то добре, коли серце купається в сльозах? Я не змiг би-м жити в чужiй землi, Адамiсе… Скiльки-м пробув у сiй Скiфiї, а вже тягне додому.

Адамiс зiтхнув, але заперечив: