Меч Арея

Дороги розвезло пiсля тiєї сiрашної зливи, конi ледве тягли вози, сковзались пiд вершниками, й усi потомилися – й тварини, й люди, бо дощi пройшли не тiльки в Балтi, а й скрiзь, де їхало сольство грецького iмператора. Й що ближче пiд'їздили до стольного городу Скiфiї, то понурiшим ставав сол Максимiн, i Прiск нiяк не мiг уторопати, яка причина тому.

"По семи днях дороги пристави спинили нас, мовивши, що сольство мусить дiждатися в сьому мiсцi Аттiлу й одтепер слiдувати за ним.

Тут зустрiли смо ся iз слами Захiдньої iмперiї[15], котрi їхали до Атiлли й такоже були суть спиненi. Зустрiтили смо ся з комiтом Ромулом, примут-префектом Норiки, та воєначальником Романом.

З ними їхав i Констанцiй, котрого Ецiй послав до Аттiли для письмовства та ябедництва".

Констанцiй був родом з Захiдньої Галичини – Вандалiї, що за далекою рiчкою Райна. Вiн добре знав по-русинському й по-латинi, а трохи й по-грецькому, тому Прiск одразу заприятелював iз ним. Хоч Констанцiй був i робрм Ецiя, та вдався веселий i дотепний, багато знав й охоче розповiдав хлопцевi рiзнi бувальщини й небувальщини й про римлян, i про «гунiв-скiфiв», i про готiв, i Прiск так i лип до нього з розпитуванням.

— Зодкуду вмiєш по-скiфському? – спитав його Прiск. – Єси ж бо християнин. Виджу святе знамено в тебе на шиї…

— Християнин єсмь, – вiдповiв Констанцiй, – але ж хреста може мати в пазусi не лишень грек чи латинець.

— То ти скiф єси?

— А так. Так речуть на нас греки й латинцi. Хай буде скiф або й гун. Їхньої кровi єсмь.

— То єси супротиву племiнцiв своїх? – здивувався молодий грек.

На що Констанцiй вiдповiв iз посмiхом:

— Чув єси, щоби крiв ставала водою?

— Нi.

— Тож i я-м такий. Мене мати кличе Кдстаном, а по-наськи означує мiцний, як кiстка.

Прiсковi сподобалося таке порiвняння, й вiн завважив:

— То й по-латинi означує добре: Констанцiй – сирiч мiж постiйний i несхибний.

Вiдтодi вони й здружились.

"Дiждавшись проїзду Аттiли, – писав Прiск уже в Києвому городi, – ми всi разом поїхали вслiд йому. Й коли смо ся переправили через кiлько рiчок, добули смо ся городу великого, де стоїть хором Аттiли. Велелiпству хорому того, як суть рiкли нам, не було й немає рiвних. Сей хором зiстроєний з брускiв та обаполiв, вельми красно обтесаних, i зоточений дерев'яною ж стiною, але та стiна не є заборолом, а здобою.

Поблиз царського хорому стояв терем конюшого з такою самою загородою, але не здоблений вежами, як хором. На вельми поважнiй далинi вiд забору видiлася баня, котру конюшич, по царевi найбагатший, наймогутнiший серед скiфiв, зiстроїв з каменю, привезеного з Паннонiї. Бо варвари, котрi населяють сю частку країни, не мають нi каменю, нi доброго дерева, пощо й лiс, i всi стрiйнi матерiали вживають привiзнi з инчих мiсць. I зодчим на строїннi банi був полоненець, узятий у Сiрмiї…"

Все дивувало тут молодого грека, й вiн першого ж вечора, коли всi полягали спати, квапливо низав лiтеру до лiтери, вмочаючи писало в тетрамен:

"Нарiк єсмь столицю Аттiли селом, – писав вiн, перечитавши якийсь абзац, – але се село схоже на величезний город. Хором таки дерев'яний, але зiстроєний з брускiв, так безщiльно припасованих та блискучих, що насилу видно, де постулюванi межи собою. Тут простор столовi свiтлицi, портики, велекрасно розташованi Хоромна ж площа, обнесена забором, така велика, що сама її велич виказує царську оселю…

Коли Аттiла, вертаючись з походу, пiд'їжджав до городу стольного, його зустрiтив хор дiв у довгих бiлих запиналах, i жони несли над ними полог. Дiви спiвали царевi славу".

Пiд пологом iшло назустрiч Гатиловi й усе його сiмейство. Дiвчата затягли давньої пiснi, яких спiвають на стрiтi Великого князя:

Тяжко є головi кромi плечу,

Зло тiлу кромi голови,

Руськiй землi без князя Великого.

Сонце свiтиться на небесi,

Князь Великий в Руськiй землi,

Дiвицi пiють на Дунаї,

В'ються голоси через море до Києва,

Князь iде на Зборичiв.

Город радий, земля весела,

Пiвши пiсню старому князевi,

А потому й молодим…

Коли Великий князь київський пiд'їздив до терема старого конюшого, Вишатина жона Радмила з великим почтом челядникiв i робiв, мовби й не помiчаючи свого можа, пiднесла Гатиловi хлiб-сiль на гарному рушниковi й срiблянiй тацi та чару доброго меду.

«Сей покон, – записав увечерi Прiск, – є в скiфiв знаком найвисочайшої шани. Цар випив чарку, скуштував хлiба з сiллю й поїхав до хорому…»