Меч Арея

Рогволод вiдмахнувсь од сина, мов од надокучливої мухи, й Єутихiй пiшов з красної свiтлицi. Великий же князь посидiв ще з годину й теж вийшов. Княжий двiр був порожнiй, усi роби й челядники подалися на тiк, за стiни городу, веректи жито й пшеницю, й лунке гупання цiпiв долинало аж сюди. Князь подибуляв до ворiт свого двору, а звiдти за городськi ворота на тiк. Гупання дедалi дужчало й дужчало. Токiв було кiлька: княжий, болярський i городський, на якому верекли своє збiжжя витичiвськi можi, котрi мешкали не по селах, а тут, i всякий стольний народ – кожум'яки, горнчарi, боднарi та iншi ремiсники. Князь подався до свого току, бiля самої засiки над кручею. В одному кiнцi пара сивих круторогих волiв тягла кам'яний вал по крузi, встеленому товстим шаром порозв'язуваного снiп'я, молоденька ж роба погейкувала на волiв, махаючи жердиною. В трьох iнших мiсцях дев'ятеро робiв i челядникiв верекли пшеницю в три цiпи, – гуп-гуп-гуп! – i в усi боки стрiляло колюче велике зерня. Ще душ iз двадцять подавали снопи з височенної скирти, вiдгрiбали зверечену солому, складали на воза й везли до княжого двору, iншi ж вiяли над кручею, бо з-од Днiпра тягло гарним вiтерцем. Два челядники в'язали обережно повимолочуванi снопи в кулi – для околоту стрiх. Пiвскирти було вже зверечено, й роби та челядники пiд наглядом тивуна працювали не розгинаючись.

Великий князь пiшов у той бiк, де провiяне зерно зсипали в ряднянi мiхи та мiшки. Колись вiн найдужче любив сi днi, любив дивитися на свої скирти й на своє збiжжя, тепер за старою звичкою теж усилив руку до ще не засупоненого смугастого мiха й пересипав жменю ясного важкого зерна. Того колишнього вiдчуття втiхи вже не було, й Рогволод поплентався до тивуна, що наглядав за перемiрюванням навереченого жита, й пшеницi, й проса та вiвса.

— Пiди до Ждана.

— Менi? А тут?

— Хай стане инчий. Речи, Рогволод зве. Й сiв у холодку пiд засiкою гостроколу, тивун же, передавши свої обов'язки iншому, потрюхикав до городу. Князь i сього разу не сподiвався на Ждана, та велiй болярин прийшов, хоч i нешвидко, але таки прийшов.

Певно, образа вже вивiтрилася з його серця й сивої голови, й вiн торкнувсь рукою споришу коло свого поробошня з гострим, задертим догори снурованим носаком. Князевi теж личило пiдвестися й вiдповiсти на привiтання, але вiн сидiв i мовчав, дивлячись у той бiк, де молоденька дiвчина-роба гейкала на круторогих волiв.

— Пощо кликав єси?

Ждан був у бiлiй полотнянiй сорочцi й таких самих ногавицях, пiдперезаних широким чорним опоясом, неприкрите волосся стояло сивою стрiхою докруж голови.

— Пiди до… нього.

Велiй болярин знав, про кого мовить князь, i не перепитував.

— Що ради?

Князь швидко зирнув на Ждана й так само квапно вiдвiв погляд на свої воли.

— Хай прийде.

— Пощо?

— Так…

— Посли нарочитого.

Рогволод уперше подививсь боляриновi в обличчя пильне й нiби аж нiяково.

— Не прийде з нарочитим.

— А не прийде, – погодився Ждан.

— Пiди ти, болярине.

В голосi старого князя бринiло благання, якого Ждан уже давно не чув.

— Не маю хотi.

— Пощо?

— Бо й сам не вiдаєш, що маєш ректи Гатиловi. Великий князь важко зiтхнув. То була суща правда, вiн таки не знав, що скаже братовому онуковi, коли той прийде до городу стольного.

— Сiдь, – мовив князь. – У ногах правди не є. Велiй болярин урештi сiв, але був i далi невблаганний, i Рогволод бiльше не вмовляв його йти слом. Поряд, на сусiдньому току, вереклося Жданове збiжжя, й вони просидiли пiд засiкою в холодку до самого вечора, не промовивши й слова, хоч болярин був певен, що думають про те саме.

А вранцi наступного дня Ждан прийшов до княжого терема взутий у черев'я з острогами, в безрукавiй ягнячiй гуньцi й довгому дорiжному корзнi.

— Що ректи йому?

— Пiдеш?

— Що йому ректи маю?

— Хай приїде в двiр мiй.

Ждан хотiв був iти, тодi роздумав i сказав:

— Позаутра старцi кличуть на вiче.

— Вiче? Я-м не чув…

— Кажу, аби-с вiдав.

I пiшов. Коло ганку вже стояв осiдланий кiнь. Ждан вихопився на коня, мов молодий можик, i зострожив од самого терема. Разом iз ним до городу Києвого поїхав i мiж Стоїмен.

Повернувся Ждан до Витичева ледве на третiй день, стомлений i ввесь у курявi. Коли злiз iз коня й витрусив корзно, сипнула хмара пороху. Великий князь дивився на те мовчазне обтрушування й розумiв, що болярин повернувся нi з чим.

— Пощо-с такий укурений?

Ждан сердито блимнув на князя – князь хитрує й страхається, тому зумисне обминає запитувати про сутнє. Вiн хотiв сказати йому щось рiзке, аби зiгнати на чiм-небудь оскому, натомiсть мовив про те-таки глупаве корзно:

— За вiтром їхали смо. Вся курява в вiчi лiзе.

— 3-од самого Кий-городу вiтер сюди дме?

Ждан вiддав коня можевi Стоїменовi й пiдступив до Великого князя впритул:

— Не приїде.

— Не приїде? Я-м так i знав, – обiзвався князь i раптом зiрвався на крикливцi: – То й нехай! То й нехай! Не вельми смо плакали! Вiрно, Ждане? – Його навiть порадував такий оберт справи. Хвала Боговi й Дажбоговi, що напоумили того невiгласа не їхати – так ще й лiпше.

Та Ждан сказав:

— Київський князь кличе тебе в гостi.