I вийшов, а Рогволод принишк, наслухаючи згуки, що долинали в хату знадвору. Там усе було тихо, й князя почала тiпати тiпавка. Нарештi з'явився мiж Стоїмен.
— Учинили смо, княже.
Князь одвернувся пiд стiну й провiв рукою по тесаних колодах.
— Убили сте його?
— Нi… Ждан сам…
Стоїмен потоптався й вийшов, а старий князь пролежав так до самого вечора, голодний i лихий, бо нiхто навiть не згадав, що князевi, може, їсти, чи пити, чи ще чогось хочеться. Коли ж смеркло, вiн устав, накинув собi на спiдню одiж корзно й заспускався крутими сходинами до пiдклiтей. У порожнiй пiдклiтi вiдчинив дубову ляду, спустив туди драбину й почав обережно злазити, мацаючи неслухняними ногами кожний щабель.
— Тут єси? – спитав вiн, знадвору не мiг нiчого розгледiти в темному порубi. В нiс ударило застояним важким духом i плiснявою. Нiхто не вiдгукнувсь, але з кутка зашарудiло.
— Тут єси, речу, Ждане?
— Тут… – знехотя обiзвався велiй болярин.
— Пощо ж мовчиш?
— Удвох смо, по те й мовчу. Про Харю забув єси.
— Й ти забудь, болярине.
— Що ради? – по хвилi вiдгукнувся Ждан, бо Рогволодовi слова могли означати тiльки те, що й означали. – Чого ради кинув єси отрока до сiєї ями? Пусть його.
— Про себе речи.
— А я про Харю.
Рогволод закипiв:
— А чи вiдаєш, о що совiтував менi твiй Харя?!
— Вiдаю.
— Й речеш пусть?
— Речу пусть.
— То як так?
У темрявi знову заворушилося. Ждан устав i пiдiйшов до Рогволода, ледь осяяного тьмяним свiтлом з дiрки в стелi. Тепер i князь побачив його.
Ждан виступив на видноту й сказав, пильно дивлячись у змарнiле князеве обличчя:
— Чуй, княже, що ректи-йму тобi, чуй, бо инчий того не мовить, лиш затамує в собi. Наречи стiл Богдановi. Наречи київського князя в себе мiсто.
Рогволод ображено глипнув на свого великого болярина, той же стояв, не зводячи з нього похмурого погляду.
— Й се ти речеш менi?
— Оддавна-м рiк тобi. Єутихiй до столу негоден. I се-м тобi рiк. I старцi се мислять. Помисль i ти, княже. Закоторилася Русь. Дужої руки хче. Ти ж єси благ. Помисли про се – й сiчи мою голову.
Великий князь приречено кивав до кожного його слова, мовби хотiв сказати, що як сам на себе не покладешся, то на когось i поготiв. Тодi несподiвано витяг меча з пiхов i пiдняв над Жданом.
Ждан мовчки взяв меч i всилив його назад у пiхва. Се нiби вiдiбрало в князя останнi сили, й вiн зiщулився й змалiв. Болярин же, не дивлячись на нього, почав пiдiйматися щаблями до свiтла. Князь дивився на нього й мовчав, i то був присуд, вирок самому собi, немовби вiдчув свою власну безсиль.
— Вже й не страхаєшся, що потну тебе ззадi.
— Я мiг би-м i сам тебе потяти, княже. Не є вже сили в твоїй руцi.
Вiн вилiз у пiдклiть i казав те вже згори, в чотирикутний прорiз порубу. Князь i собi став на щабель i почав пiдiйматися.
— Оддай, княже, меча свого, бо Гатило й сам одбере й тебе на бунище викине.
Се сказав з темряви Харя Мурин, який досi не промовив i слова. Князь оторопiло спинився, тодi злiз додолу й замахав мечем, та скомороха не так легко було потяти, навiть побачити.
— Випинайся, випинайся, княже, нагору, бо й я лютитися вмiю.
Князь удруге встромив меча в пiхва й сього разу вже й справдi-таки вилiз, навiть важку драбину сам по собi витяг i грюкнув лядищем – аж курява встала. Ждана в пiдклiтi вже не було, й вiн лякливо побрався геть.
Нiч виспав погано, ввижалися рiзнi чорти та примари. Кiлька разiв уставав i засвiчував од кресала товсту лойову свiчу, та ледве засинав, i свiча гасла, на неї дмухав домовик, або лихий, аби ще якесь хатнє чи й нехатнє чортовиння. Й щойно заблаговiстилося на свiт, князь накинув собi на зсохлi рамена вилиняле корзно, спустивсь у пiдклiтi й вiдчинив ляду порубу.
— Вилазь I
— А то що ж ради? – глузував з нього скоморох, бо князь i сього разу прийшов сам, i боятися не було кого. – Менi й тутки добре. Тепло, й комарi не кусаються. Й смiхати нiкого не треба: лежи собi, Харю, й рипи в потемках.
— Вилазь, речу.
— Не волiю.
— Пощо?
— Не втямлю дострибнути, – сказав Харя Мурин i глузливо зареготав.
Князь тiльки тепер уторопав, що забув подати вниз драбину, й заходився спускати її в темний спарений поруб.
Скоморох нарештi пiддався вмовлянням i вилiз у пiдклiть.
— Ото слухай, що тобi молодшi речуть, – зневажливо кинув вiн старому князевi.
Рогволод стусонув його межи плечi, аж Харя з несподiванки мало не дав сторчака, й з порога зареготав:
— Ще й б'ється!
Мiсяця серпня ж
Кiлька день Рогволод не знав, нi що робити, нi як повестися. Вiн уникав Ждана, не хотiв бачити й улюбленого скомороха, тодi послав по великого болярина сина Єутихiя, й беззубий княжич повернувся нi з чим.
— Рече, нездужаю. I що вiн чинить?
— Сидить
— Нездужає… – промовив Рогволод. – Усi тепер нездужають, усi… Й ти нездужаєш на коня всiсти. Баба.
— Христос рече: будьте смиреннi, – завважив гладкий княжич.
— Глупавий єси й ти, й твiй Христос.
— Пощо глупавий, отче! Вiн є бог.
— Усякi боги бувають.
Син тiльки шморгнув носом i нiчого не вiдповiв, бо, може, й справдi всякi боги бувають.