Меч Арея

То був витичiвський велiй болярин Ждан. Старий вiдун зустрiв Рогволода в порозi, високий, на диво ставний i ввесь бiлий: i волоссям, i довгою бородою, й плоскiнною сорочкою, навiть iзбляклi дiдовi очi здалися князевi бiлими.

— Хто єси й пощо?

Рогволод вагався, що вiдповiсти, його раптом охопив острах, але дiдо вже завважив його, й треба було вiдгукнутись, та й за спиною в Рогволода лишився Ждан, якого ледве вмовив на сю небезпечну подорож.

Великий князь насилу вичавив:

— Болярин єсмь… болярин.

— Що волiєш од мене, болярине?

Рогволода вiдуновi слова заспокоїли.

— Життє прикинь моє, дiду Смiле. Прикинь i видь у ньому все, й речи менi, кого маю страхатися й чого стерегтись!.. Хто ворог є мiй кревний, i хто…

Рогволод, вимовивши все те, завчене й затверджене, несподiвано загнувся.

— Речи, речи, пощо замовк єси, болярине, чи хто єси?

В дiдовiй хижi щось ворухнулося й зашарудiло, й сей шерех i дiдiв натяк ще дужче спантеличили Рогволода, й вiн утратив самовладання:

— Коли довiдався-с, що не єсмь болярин, то речи й инче, дiду Смiле!

— Хто єси – до того дiла не маю, отроче, – сказав Смiл. – I видiти всього не можу, бо-м незорий. Усе видить тiльки Бог-Соварог.

Все дратувало князя, надто ж оте слово, вимовлене нiбито й звично, бо всi проти пiвторастарiчного дiда й справдi отроки. Рогволод крикнув:

— Хто є недруг мiй кревний?

Старець нахилився вперед i майже в вiчi князевi захихикав, одверто й зневажливо, кивнувши бородою:

— Зозирнися, княже, й сам увидиш його.

Рогволод нажахано заозирався, та наокруж стояла вже нiч, i поряд нiкого не було, тiльки далеко бiля стобору гупали потомленi конi, вiдбиваючись од комарiв. Хотiлося щось крикнути старому вiдуновi, й тут свiдомостi його сягнуло те слово, яке був пропустив повз вуха:

— Речеш мене князем? Як вiдаєш про те?

Старий знову засмiявся тим сипучим регiтцем, що так образив Рогволода допiру, та князь бiльше не звертав на се уваги.

— Зорий єси, зорiший за мене, лише дуриш усiх. То вже речи, об що-м просив тебе.

Смiл перестав хихикати й одступив:

— Зайдь, княже, до господи.

Рогволод подивився в темряву хижi..

— Засвiти перш горiло…

— Страхаєшся. Вже-м рiк тобi, кого ймеш страхатися.

Вiн роздмухав жар у припiчку й засвiтив маленьке череп'яне горiльце. Рогволод заспокоївся – в помешканнi не було нiкого.

Невелика пiч виходила жовтим пошпарованим комином крiзь кулi стрiхи, за пiччю стояв на козликах пiл, укритий рядниною, бiля полу довга лава й маленький столик о трьох ногах – та й бiльш нiчого. Тiльки з бантин висли китицi й снопики сухого зiлля всiх на свiтi барв, та на виступах стiн – великi, маленькi й ще меншi горни, горонцi й горнята.

— Сiдь, княже.

Рогволод недовiрливо примостився на краєчку лавицi, Смiл же промовив:

— Вiдаю, хто єси й пощо-с прийшов.

— I що повiдаєш менi?

В чужiй хижi Рогволод почувався непевно, й голос його став тихий i хрипкий.

— Коли яблуня старiє, смерд садовить у лунку їй молоде черенце.

— Який смерд? – не зрозумiв його казання Рогволод.

— Який? Добрий смерд.

Князь нарештi збагнув притчу й сумно запитав:

— А стару яблуню… пiд корiнь?

— Пощо? В старого дерева немногi листи. Вони молодому черенцевi сонця не заступлять.

— А тодi? – гiсть раптом перехилився до дiда й почав благати: – Поворожи! Кинь на каменi! Камiнь не золже. Дiдо суворо й поважно вiдповiв:

— Уже-м кидав.

— Коли?

— Тому лiт вiсiмнадцять.

— Пощо… вiсiмнадесять? – неприємний холодок пойняв Великого князя. – Пощо вiсiмнадесять?..

— Тому вiсiмнадесять лiт перебрав єси меч од брата свого Данка.

Рогволод вiдсунувся й безнадiйним голосом сказав:

— То не поворожиш?

— Буде те саме, Рогволоде.

Князь зiтхнув i видався собi таким слабим, i старим, i нiкчемним, що йому аж очi защемiли вiд жалю.

— Й iмено моє знаєш… Зразу-м упiзнав тебе.

— I не кинеш?

— Пойми вiру й так.

Рогволод важко пiдвiвся, постояв трохи й вийшов, i вже вслiд собi почув Смiловi речiння:

— Не застуй!

— Га?

— Не застуй, речу.

— Кому? – вже й забув Рогволод.

— Черенцевi.

Се мов пiдстьобнуло князя, й вiн заквапився до конов'язу, де чекав на нього Ждан. Болярин допомiг сiсти на коня – пiдставив дужу руку пiд кощаве й нетримке старече колiно, й вони тихим кроком подалися вуличкою до сiльських ворiт. Але не встигли вiд'їхати й на двадцять крокiв од Смiлової хижi, як назустрiч їм виринула з темряви довгопола мара. Князiв кiнь схарапудився, та мара схопила його за гвуздечку й промовила:

— Куди ж то супроти ночi?

— Хто єси? – злякано буркнув князь. Глiб, мiж Глiб тутушнiй годований.

— Що волiєш? – похмуро спитав Ждан.

— А нiчого. Речу: куди ж отако супроти ночi?

— Яке твоє дiло?

— Їдьте до теремця мого. Й ти, болярине, впiзнав єсмь i тебе.

Конi йшли, й мiж Глiб, тримаючи рукою за обротьку, теж ступав, замiтаючи куряву з дороги довгими полами свити. Рогволод зоглянувся по боках – i справдi, куди ж проти ночi?

— Позостанься, княже Рогволоде, й ти, болярине Ждане, бо як зазнає Гатило, що-м опустив вас у нiч голодних i холодних, то присле й…

Почувши ймено ненависного онука, навiть не власного, а братнього, Рогволод знестями гаркнув:

— Гати-и-ло?!