Меч Арея

Тодi здибив огиря й уп'явсь острогами в живiт. Кiнь од болю й несподiванки стрибнув уперед i мало не пiдiм'яв ошелешеного можа Глiба. Болярин Ждан i собi погнав услiд за Великим князем.

А з кувачницi все те бачили Стоян iз Людотою й усе чули, бо Рогволода взяли бiси вже перед самими ворiтьми Городища, де тулилася пiд низькою солом'яною стрiхою прокопчена й просмерджена гореним залiзом сiльська кувачниця.

— Гей, Глiбе! – звернувся Стоян до княжого дружинника. – Що се вiн ради?

— Не вiдаю! – спересердя вiдмахнувся мiж.

— Приходив тобi в гостi?

— Вiдуновi, – ще сердитiше буркнув Глiб.

— Вiду-но-овi?

Коваль стояв i дивився в досi розчиненi ворота, де щойно зникли два комонники. Людота пiдiйшов i став поряд.

— Вiдуновi?

— Таж чув єси, – одказав Стоян, а Людотi раптом спало на думку таке, що боявся й вимовити вголос.

Вони ще якийсь час кували i витягали молотом товсте лезо довгого й важкого меча, й Людота нарештi не втерпiв:

— А що, коли дiдо Смiл вiдає про…

— Про кого?

Людота зiтхнув, i Стоян теж зiтхнув, здогадавшись.

— Що ж ради мав би гуцати Великий князь аж сюди?!

— Що ради! – заперечив Стоян. – Ворожити. Або ж по зiлля якесь приїхав.

— По зiлля мiг би прислати й нарочитого.

— А так…

— А ворожити?.. О що б то? – Раптом його мов осiнило: – Чи не по наворот-зiлля? Вуйку! Чули сте?

— Таж не глухий. То й що стоїте!

Коваль подивився на нього й почав скидати свою дублену скоряну передницю, жовту згори й гнiду зiсподу.

Тим часом .Рогволод гнав коня, не даючи йому спочину, гнав битим Соляним шляхом повз Київ-город, гнав, мов у нього вселилися чорти й бiси з усiх дiбров i ярiв. Удосвiта був-таки вдома, та ледве здобувся на силi злiзти додолу; його вже роби внесли в хором i поклали на м'якому ведмеднi. Почалася тiпаниця, вiн цiлiсiнький день прокалатавсь у постелi, нiкого не бачачи й не впiзнаючи, й се тривало до вечора, й наступного дня, й ще одну нiч, i ледве третього ранку князь прийшов до пам'ятi й упiзнав Харю Мурина, який чатував коло лiжка.

— Що тут дiєш? – ледве витяг iз себе Рогволод.

— Стережу.

— Що стережеш?

— Душу твою, Великий княже.

— Хай тебе чорти стережуть, – якось байдуже висварив його Рогволод, а Харя Мурин вiдповiв:

— Яз чортами маюся, не мисли за мене, княже. Рогволод почав пригадувати все, що з ним трапилося, й не пригадав, i спитав Харю:

— Де є Ждан?

— Певно, вдома.

— Вдома?

— Угу. А кiнь твiй ноги вiдкидав.

— Кiнь?

— Кiнь.

— Пощо так?

— Хiба-с забув?

Рогволод аж тепер згадав усе, геть усе, й спробував пiдвестись, та навiть руки поворухнути не мiг.

— А Ждан, речеш, удома?

— Мабути…

В князевих очах було стiльки суму й стiльки безпорадної немочi, що Харi Муриновi стало шкода його. Вiн сказав:

— Пощо нуртуєшся так? Наречи його в себе мiсто й жий собi красно, доки душа дихає в ротi.

— Кого – його? – болiсно зморщившись, перепитав Рогволод.

— Сам вiдаєш, княже, – тихо вiдповiв скоморох.

Рогволод крикнув:

— Послух єси Гатилiв!.. Послух!..

Вiд напруження й схвильованостi Рогволод закашлявсь, Харя ледве вiдбив його душу, щосили гатячи кулаком у спину, й, коли впокоївся й лiг на ведмедно, вбiгло двоє можiв о мечах.

— Вiзьмiте його… – вказав їм князь на скомороха. – В поруб… У поруб сього послуха!..

Ввiйшов i Ждан i почав боронити Харю перед князем, але старий лишався невблаганний:

— У поруб…

Скоморох тiльки дивився на князя. Все спiвчуття, що заполонило було його допiру, тепер геть випарувалося, й вiн посмiхом кривив вуста на один бiк i нi вiдбивавсь од можiв, нi намагався просити о милiсть.

— Не дiяв би-с такого, – сказав Ждан, коли можi вiдвели Харю до порубу. – Не дiяв би-с.

У голосi його бринiла похмура неприязнь, i Рогволод одчув се.

— Й ти, болярине, руку спроти мене…

— Якби-м спроти тебе руку тяг, княже, – з докором i серцем проказав лiтнiй болярин, – то був би-м давно коло нього.

В старого заворушилися вуса, перш нiж вiн повторив:

— "Коло нього…" Всi ви сте послухи…

Того вже й Ждан знести не мiг. Кинувши на Великого князя гнiвний погляд, вiн вийшов, брязнувши довгим мечем об порiг свiтлицi. Рогволод почав кволим голосом гукати кого-небудь. Увiйшла роба.

— Єутихiя!.. – проказав вiн, i молода жiнка мерщiй побiгла з можеської половини хорому геть. Незабаром, одсапуючись, до свiтлицi вкотився Єутихiй.

— Кликали сте, отче?

— Ходь сюди… Вклякни.

П'ятдесятирiчний княжич, гладкий i рожевощокий, був би схожий на розгодованого хлоп'яка, коли б не гнилi зуби, що так i випирали йому з рота. Єутихiй став перед батьком навколiшки, й старий обхопив йому голову обома руками й заходився гладити довге, до плiч, волосся. Єутихiй розчуливсь од такої ласки й почав пхикати. Тодi старий у припадку несподiваної лютi вiдштовхнув його:

— Геть, слинявий! Жону-м я народив, а не можа… Син устав i заглипав на батька ображеними очима:

— Чого-бо ви!.. – вуста його скривилися й оголили дiрявий рот. – Молили б ся лiпше боговi, а не…

— Геть!.. – закричав старий i знову розкашлявся, тодi, заспокоївшись, поманив сина: – Ходи речи можам, нехай i Ждана… Зумiв єси?

— Зумiв єсмь, – неохоче вiдповiв беззубий княжич. – У поруб.