Краєвиди підглядника

— Мужчина, який жив у мене, покінчив самогубством. Тож я не маю товариства чи, радше, нової жертви. Запросіть мене до ресторану.

— Я не дуже знаюся на ресторанах… Хіба що в Ґрінич Віллідж.

— Ви там живете?

— Так.

— На Перрі-стріт?

Мене обморозило:

— А звідки ви це знаєте?

— За гроші я взнаю все, що мені потрібне.

Мене лякала ця жінка. Я був би радий випровадити її з бюро, та не знав, як це зробити. Вона все-таки давала гроші на наш планетарій. Хоча не в грошах справа. Я не зважав би аж так дуже на її гроші. Ми зібрали більше ніж достатньо на мій проект. Справа була в тому, що ця жінка накидала мені свою волю, а я чомусь не міг протистояти.

— Я знаю один добрий ресторан у Ґрінич Віллідж. Якраз там, де ви живете. Пішли, — промовила владним голосом.

Перед музеєм чекав її лімузин. Ми всілися, і вона сказала шоферові куди їхати. Ресторан «Au Troquer» був якраз за рогом від мого мешкання: на 12-й вулиці й Ґрінич-стріт. Був він цілком непомітний ззовні, і я жодного разу не звернув на нього увагу. Всередині ресторан був невеликий, але елегантно уладжений. Власник і всі офіціанти знали пані ДуПонт і танцювали довкола неї. Та це не мало для неї ніякого значення. Вона, не питаючи, де можна сісти, попрямувала до більшого, на чотири особи, столика в кутку й безцеремонно сіла. Я поплентався за нею.

Меню було написане французькою мовою, в якій я не дуже розбирався. Та це й не було потрібне. Пані ДуПонт замовляла для себе й для мене, навіть не спитавши, що мені до смаку. В її поведінці було щось зверхнє й принизливе, але я не виявляв свого невдоволення, бо не хотів загострювати і так напружену ситуацію. Крім того, мене почала цікавити така дивна поведінка цієї жінки, і я спостерігав її в усіх нюансах. Біле вино, яке вона замовила, було надзвичайне, ледь-ледь сухувате й м'яке, я такого вина досі не пив. Страви також не відставали у вишуканості. Слимачки в соусі, крабовий суп і приправлена цитриною щука були витвором кулінарного мистецтва.

— Вже не бунтуєтеся, що я на власний смак замовила страви? — несподівано спитала, поглянувши на мене злорадним зором.

Мені стало дуже незручно. Ця жінка читала мене, як розкриту книгу.

— Бунтуюся, але трохи менше, бо страви справді дуже смачні.

— Я бачила, що ви були невдоволені, коли я, не спитавши вас, замовляла.

— Бачу, що ви вмієте читати думки, — зіронізував я.

— Ваші думки написані на обличчі. Зрештою, я все про вас знаю.

Мене все це дуже хвилювало й тривожило. Я поклав собі ніколи більше не зустрічатися з цією жінкою. Чому вона цікавилася мною, чому і де вивідувала про мене?

— Невже ви любите тут жити? — несподівано змінила тему моя співрозмовниця.

— Досі я дуже любив Ґрінич Віллідж. Та тепер тут стало тісно й галасливо. Набудували багато нових будинків, крім того звідкілясь набрело повно наркоманів і сумнівної молоді. Тож колишній чар цієї дільниці пропав назавжди.

— У мене є вільне мешкання, як я вам згадувала. Мужчина, який жив у ньому, вчинив самогубство. І мужчина перед ним. Тому я й розшукувала вас. Щоб запропонувати вам це мешкання. Я маю дуже гарний будиночок над Гудзоном, до того ж — там багато дерев.

— То я мав би бути наступним самогубцем?

— Це справа вашого вибору.

— А чому той ваш приятель покінчив із собою?

— Він не був мій приятель! — відповіла надто гостро.

— А хто він був тоді?

— Просто присутній. Це все. Мені треба, щоб хтось був присутній. Та попереджаю вас, не плекайте ніяких ілюзій і надій відносно мене.

Єдиною надією, яку я плекав, було чимскоріше позбутися цієї жінки. Вона замовила ще десерт і каву для нас обох. Потім розплатилася, і ми вийшли надвір. Лімузин чекав перед рестораном.

— Дякую за гарний обід, — промовив я ніяково.

Вона ніяк не зреагувала на мою подяку, наче не чула мене.

— То коли переїдете до мого мешкання? — спитала різко. Це звучало більше як вимога, ніж питання.

Мені стало погано.

— Але ж ми не домовилися про ціну. Я ледве чи зможу дозволити собі люксусове мешкання.

— Ніякої ціни не буде.

— А як тоді…

— Моєю платою буде ваша присутність.

— Я не розумію…

— І моїм задоволенням, — додала холодно.

— Я ще боюся, що там буде заспокійно на мій темперамент, — я пробував якось викрутитися від неї.

— Спокою вам не буде ані хвилини.

— Мені треба подумати…

— Ось моя адреса й телефон, — вона подала мені візитівку.

— Дякую.

Я боявся, що вона тепер захоче піти зі мною до моєї квартири. Така можливість на мить спаралізувала мої думки, почуття й тіло. Я стояв блідий і не рухався. Та вона попрямувала до лімузина. Шофер швиденько відчинив для неї двері. Жінка сіла й поїхала, не сказавши ні слова на прощання.