Краєвиди підглядника

— Що, знову безнадійно закохався?

— Як ти сама знаєш, кожне моє кохання безнадійне.

Вона щиро розсміялася:

— Сідай коло свого столика в кутку.

— Але я вже не студент, можу платити.

— Приємно почути.

— А ти, Джінні, виглядаєш, як завжди, красиво.

— Я вже маю трирічну донечку!

— Вітаю! У тебе все гаразд?

— О, так! Мій чоловік працює столяром, я підробляю в ресторані, — так і живемо. Але вибач, я мушу підійти до отого столика.

Я повечеряв, розплатився, а коли виходив, Джінні знов підбігла до мене попрощатися.

— Бажаю тобі успіху, Марку!

— Успіх, особливо в коханні, не зашкодив би мені, — пожартував я.

— Ти натрапиш на правильну жінку, побачиш! Так, як я натрапила на свого хлопця.

— Добраніч, Джінні, ти мене трохи розрадила.

— Бай, бай, Марку!

Коли опівночі я приїхав додому, Джуліана чекала на мене у вітальні внизу. Вона була люта.

— Добривечір! — привітався я, зрадівши її поверненню.

Джуліана не відповіла. Я здвигнув плечима й подався сходами нагору.

— Чому ви зраджуєте мене! — вигукнула голосно й роздратовано.

Я обернувся:

— Що ви маєте на думці?

— Ви стрічалися сьогодні з жінкою.

Я остовпів. Не міг кроку ступити далі. Вона таки стежить за мною.

— Це не зовсім так, — промовив я гугняво. — А якби й був з якоюсь жінкою, то що? Яка тут зрада? Між нами нічого немає. Ви ненавидите мене.

— Ненависть також вимагає вірности. Ви належите мені. До кінця!

— До якого й чийого кінця? Мого чи вашого? Хто це буде визначати?

— Ви!

Я знизав плечима й пішов нагору.

Через кілька днів я побачив її в місячному світлі з молодим хлопчиною на лавочці між деревами. Я не мав сумніву, що все це було розігруване для мене. Я вимкнув у спальні світло, вийшов на балкон, сів у крісло і спостерігав за ними. Я усвідомлював, що добровільно ліз у пастку, яку вона наставила мені, але не мав достатньої сили волі перемогти себе. її темна душа, мов провалля, вабила мене в зловісну глибину, і я йшов туди, немов у смерть.

Хлопець був стрункий, високий, з ніжними, майже дитячими, рисами обличчя й ясним кучерявим волоссям. Особливо гарні були його руки з довгими делікатними пальцями. Він єдиний був у ролі й виглядав точно, як шекспірівський Ромео. Чорна Джульєтта в усьому була не в ролі: надто повнотіла, надто дозріла (їй було понад тридцять років) й темна душею. Ситуація також була гротесково обернена навиворіт: на балконі стояв я, підглядач, із негарним, кубістично тесаним обличчям, — а сумнівного вигляду Джульєтта була під балконом і намагалася позбавити невинносте молоденького хлопця. Та не я режисерував цю п'єсу. Я був поки що тільки статистом.

Вони сиділи, не торкаючися тілами. Ромео майже ввесь час мовчав, подеколи відповідав тільки на питання Джуліани. Вона теж говорила скупо, була напружена й, мені здавалося, чимсь невдоволена. Раз торкнула ненароком його рамено, і хлопець наче зіштивнів. Раз погладила його довге волосся, і він мимохіть відхилився від неї. Я ніяк не міг збагнути, чи він був невинний і наївний до тої міри, що соромився жінки, чи лякався сексуальних зазіхань Джуліани, чи прямо боявся її. Джуліана, видно, зрозуміла його проблеми, бо не робила більше спроб встановити інтимність. Повернулася тільки до нього боком і щось говорила. То мусила бути дивна любовна розмова: обличчя Джуліани було ввесь час напружене, і вона ні разу не усміхнулася до нього.

Десь коло півночі Джуліана була очевидно вичерпана. Вона шепнула щось хлопцеві на вухо, встала й пішла у дім. Щасливий хлопець побіг на вулицю, підстрибуючи щокілька кроків. Я не міг додуматися, що означала ця його радість. Чи Джуліана шепнула йому, щоб пізніше прийшов до неї в ліжко, і тим піднесла його на сьоме небо, чи він просто був щасливий, що вирвався від неї.

Наступного дня я вийшов з роботи раніше, щоб бути вдома, як тільки почне темніти. Та цього вечора на лавочці їх не було. Я відчував неспокій і невдоволення. Ходив по кімнаті й не знав, що з собою вдіяти. Підглядання в якийсь анормальний спосіб виповнювало мене. А тепер я почувався, наче пограбований, наче опинився в пустці.