Краєвиди підглядника

Після формальної частини бенкету почав грати оркестр і гості розійшлися по залу: деякі знайомилися й заводили розмови, деякі танцювали, деякі пригощалися вишуканими французькими стравами, а деякі просто проходжувалися з келихами й чарками в руках. Бал завершувався об одинадцятій тридцять. Я почувався вже досить втомленим, то й узяв собі келих білого бордо, сів при маленькому столику і спостерігав за гостями. Несподівано помітив у більшому гурті постать моєї матері. Мене сповнила радість. Я навіть не мав гадки, що вона може прийти на таку багату імпрезу. Не пригадував до того ж, чи висилав їй запрошення. Але мусив вислати, бо як інакше вона могла б опинитися тут? Я залишив свій келих на столику і, пропихаючися крізь натовп, підбіг до неї, обняв за рамено й гукнув радісно:

— Мамо! Приємно бачити тебе тут!

Жінка різко обернулася й суворо глянула на мене. Я отетерів. Це не була моя матір. Та подібність була неймовірна. Точно те саме обличчя, великі карі очі й довга, до стану, коса. Жінка не мала лише гарної усмішки моєї матері. її вуста були міцно зціплені й чимось неприємні. Не була вона також така висока й струнка, як моя мати.

У своєму збентеженні я вмить помітив, що обличчя жінки було перекошене спазмою невдоволення.

— Вибачте, — промимрив я. — Я не хотів ні вразити, ні образити вас. Але ви дуже схожі на мою матір.

Жінка протинала мене недобрими очима.

— Повірте мені, моя мати дуже гарна…

Обличчя жінки стало нормальним.

— До чого ви мені все це говорите? — спитала холодно.

— Сам не знаю до чого. Можливо, щоб оправдатися за помилку.

— Чи ви збоченець? — знов спитала жорстоко жінка.

— А до чого ви це говорите?! — крикнув я, не приховуючи люті.

— Бо ви висловлюєтеся про свою матір так захоплено, наче про коханку.

Ця жінка починала дратувати мене, особливо тим, що торкала болючу струну моєї юності.

— Пані, я зробив звичайну помилку, прийнявши вас за свою матір! Це хіба злочин! А якщо я образив вас, то ще раз прошу пробачення! — я кидав словами їй прямо в обличчя. Тоді обернувся різко й пішов геть. Мене супроводив її зневажливий сміх.

Зустріч із цією жінкою схитнула мою духовну рівновагу. Я чомусь панічно боявся думати про неї. Та її образ ввесь час виринав на поверхню пам'яті. Найбільше непокоїла мене подібність і неподібність цієї незнайомої до моєї матері. Схожість була лише поверхова, але нутрішній світ цієї жінки був темний і, мені здавалося, недобрий. Вона не мала тієї ясності й добродушності моєї матері. Але саме ця її внутрішня темнота найбільше притягала мене. Цілими ночами мене роздирали марення, що я, нібито, ґвалтував цю жінку, а вона завжди виявлялася матір'ю. Ці жорстокі марення приносили також якусь садистичну й зловісну насолоду. Та коли я пробуджувався, падав у розпуку. Я любив свою матір, ставився до неї з теплим зрозумінням. І от ця невідома жінка витягала з мене почуття й жадання, яких я не був свідомий і яких лякався.

Щоб відсторонитися від таких болючих марень, я вглиблювався в роботу.

Та це тільки вичерпувало мене фізично й емоційно ще більше і, тим самим, ще ширше відкривало двері до нових жахіть і марень. Навіть в обсерваторії, сидячи при столику, я часто втрачав обриси реальності й занурювався в едіпівські візії; але ці візії були якісь роздвоєні: їхнім об'єктом була не моя мати, а її подоба в тій лиховісній жінці.

Одного разу в п'ятницю, точно о сьомій годині, зайшла до мого бюро секретарка й повідомила, що мене хоче побачити пані Джуліана ДуПонт. Я не знав такої жінки, тому відповів секретарці, щоб пані ДуПонт прийняв Джіммі, мій заступник, бо я дуже зайнятий. За кілька хвилин секретарка повернулася знову.

— Пані ДуПонт хоче говорити тільки з вами.

— Про яку справу?

— Не знаю. Каже, що вона фундаторка вашого проекту.

Як я вже згадував, за останні роки я навчився шанувати багатих жертводавців.

— У такому разі запросіть її сюди, — сказав я і знову занурився в папери.

— Чому ви уникаєте мене!

Мною аж стрясло, коли почув той неприємний голос. Вона стояла переді мною й суворо пронизувала мене очима. Якась сила підвела мене з крісла.

— Добридень… Вибачте, але я не знав, що Джуліана ДуПонт — це ви. Ми не познайомилися на бенкеті. Сідайте, прошу.

— Так, я — Джуліана ДуПонт, — жінка подала мені руку, а потім сіла.

— ДуПонт… Це ті…

— Так. З хімічними та всякими іншими фабриками. Ті, що знайомі зі мною ближче звуть мене Джульєттою, Чорною Джульєттою.

— Тому, що ви смугляві?

— Ні. Вони мають на увазі щось інше, ніж вигляд.

Мене пронизало зловісне передчуття.

— Ви виглядаєте втомлено. Завжди так довго працюєте? — спитала по-діловому, без найменшого співчуття у голосі.

— Звичайно працюю далеко довше. Часто до півночі.

— Втікаєте від чогось? — її тон тепер був іронічний.

— Так.

— Від себе не втечете.

Мене знову пронизав острах.

— Чому ви мовчите?

— Думаю над вашими словами.

— Вони правдиві.

— На жаль. Моє життя підтверджувало їх не раз, — сказав я, замислившись.

Її обличчя затьмарило невдоволення.

— Але чим можу служити? — спитав я нарешті.

— Собою.

Я запитливо глянув на неї.