Як ведеться, так і живеться

Молодій Галі, забитій, загнаній змалку, ніяк було перечити. Мати тілько й клопоталася об тім, що син її так високо пішов, так зразу переродився. Вона рада була, коли ні з ким, то з Галею об йому поговорити, порадувати сама себе. Василь, тепер уже Василь Йосипович, рідко коли вступав в розмову з матір'ю, з сестрою, він держав себе геть одсторонь, як пан держиться перед мужиками, гордо та пишно. І дощова капля, кажуть, камінь довбає, так і з Галею; пригадуючи свою дитячу пору, неправди Василеві перед нею, вона думала — недобрий він; та то була далека і глуха луна, котра швидко замирала у її серці. Чуючи від матері й брата трохи не щодня «яка вона дурка, чиста дурка!» — вона сама вірила тому. Справді, я стала дурка. Справді, її брат щось вище, показніше від других. Хоч Іван, іноді стріваючи її, кожен раз уїдливо допитувався: — а що Василь? Запанував? угору пішов?.. — і тута ж розказував яку — небудь пригоду, то як Василь зідрав з бідного міщанина карбованця, то як нещасну вдову прогнав з-перед себе. Та Галі чулося в тих переказах більше чогось другого, ніж правди. До Василя часто почали навідуватись чоловіки, жінки. Все те поважно, низенько кланялося. Все те дожидаючи, поки встане Василь Йосипович, заводило розмову то з нею, то з матір'ю, розказувало свою пригоду, все те хвалило Василя Йосиповича. Як Василь Йосипович не поможуть — то вже ніхто не поможе. А вони, спасибі їм, такі добрі, — он той або та не нахваляться.

Чуючи все те від чужих, як Галі було не вірити, як у річах своїх не бачити заздрості?

І Галя вірила чужим, вона суперечилась скілько раз з Іваном.

— Та що він так застряв тобі у зуби? — обривала вона його, слухаючи нелюбі приповістки.

Галю тілько дивувало, чого ніхто з рідних не любив її брата. Дядько одвертався, коли стрівався з ним, тітка мов не примічала ніколи його, брати викидали завжди колінця: то уїдливо здоровкались з ним, то тиркали у слід йому, то навздогінці вигукували не дуже щирі привіти. Її навіть сердила ще та ненависть, ті зачіпки. Василь, одмовчуючись, простував собі і вона правувала брата, він гаразд робив, — з дурнем як зв'язуватись?..

— Чого ви такі ненависні до його? — допитувалась у братів Галя.

— Хто ненависні? ми? Господь з ним! Ти краще скажи, що він ненависний до люду, — одказував Іван. — Хіба ти сама змалку не вивірила? Не дався він тобі ще узнаки? Підожди трохи, він покаже свої зуби ще гостріші, ніж колись… Панство обточило їх добре. Ти справді думаєш, що він про вас дбає? Дожидай!

Галя сама бачила, що брат не про їх дбає. А їй що? Хай собі як знає, так і живе, аби він до неї не мішався, її не чіпав. Вона ще раділа тому, що брат держав себе геть одсторонь, — вона знає прибрати у його хаті, подати йому їсти, а більше — вона знала, що їй не панувати, робила своє діло, а він — своє.

До того у Галі настала пора свого розцвіту, дівування. Душа її кудись — то рвалася, серце чогось — то бажало; якісь думки то сумні, то радісні обгортали її. Вона крилася з тим добром від усіх і рада була, що ніхто її не чіпає, не випитує, не заглядає у її душу.

Була рання весна; ще сніг не зігнало тепло з землі — він тілько почорнів та узявся льодом, городи, правда, біліли, садки червоніли молодими паростками. Весни ще не було, а тілько її далеке зітхання носилося над землею. Сонце сідало, червоно та ясно покривало землю своїм аж вишневим світом. Дівчата десь далеко співали веснянку. Галя, почувши, вийшла за ворота послухати. Ті привітні дівочі голоси лоскотали їй серце, пестили душу, їй було так гарно, так сумно гарно. У думці носилася справжня весна, зелена, пахуча, квітуча. Прислонившись до стовпа з ворот, вона загадалася об їй. В їх улиці нікого не видко, тихо та мирно, чому ж їй не погадати? Там у хаті мати метушиться, та й душно якось, а тут просторо і безлюдно… Галя, прихилившись до стовпа, стояла, дивилася вподовж улиці і не бачила, що з противного боку крався до неї парубок.

— Здорово, Галю! — підбігши до неї, скрикнув він.

Галя струхнулась.

— Бодай тебе, Карпе! — одказала вона, сплюнувши, — як злякав.

То був Саєнків Карпо, молодий русявий парубок. Галя давно знала його, як заможного батька сина, як увічливого, веселого парубка. Вона багато знала парубків, живучих на їх краї, вони все знай лізли до неї знайомитись і досі на всіх вона дивилася однаково, як на парубків та й годі. Другі дівчата розбирали: то красивий, то ковтьоба, то зух, а для неї вони всі рівні; стрінувшись з парубками, вона не ставала з ними на довгу бесіду, не п'ялила очей у їх лице, не скалила зубів на їх вигадки. І Карпа вона знала як Карпа Саєнка, та ще Карпа білявого, як жартуючи називали його парубки й дівчата. Вона бачила його скілько раз і завжди минала, як кожного з них, хоч ходили чутки між парубками, що Карпо чогось усе швендяє коло Галиного двору. А їй яке діло? вона ж не заборонить? Хай собі швендяє, коли хоче.