Як ведеться, так і живеться

— Це ми, тіточко, її заманили до себе, — казав Івась.

— Та вже нічого, тілько коли б вона не пустувала.

— Вона пустує? — умішалась Настя, — її ніколи і не чутно.

— Ви пустіть її, тіточко, до нас на увесь день, — просить Івась, світячи очима.

— Ох ти, білоголовий! Який гострий!.. — мотнувши на його головою, одказала Параска.

— А що вона в тебе робитиме сьогодні? Свята неділя — і хай погуляє, — каже Настя.

— Та, звісно, ніщо. А й без діла не сидітиме. Вона звикне отак святкувати — та й у будень святкує.

— Тіточко — голубочко! пустіть — бо! — забігаючи уперед, одно просить Івась. — А то не пущу і вас.

— Добре — добре, — одсторонюючи його, — каже Параска.

— На увесь день тілько, тіточко. І обідатиме Галя у нас, і полуднуватиме.

— Добре, добре… Прощайте. Спасибі тобі, Насте, за капусту. А то хоч кричи. Своєї немає, а на базар — такий дощ лив, та й заспали — таки. Прощай, — і вона полізла через перелаз.

— Спасибі, тітко! — подякував Івась.

— Богу святому! — почувся з‑за перелазу голос Параски.

— Спасибі, тітко! — гукнув і Грицько.

І обидва з радощів пішли вистрибом по двору, аж калюжі розлягалися під їх невеликими ногами.

— Що ви робите? — крикнула на їх мати.

— Матінко! матінко! — плещучи в долошки, шептав радий Івась. — Оце гаразд; оце добре. Ми Галю від того шибеника одняли. Надушив її та й чубить. А це ще і на увесь день одпрохали. Слава тобі, господи! Хай же сам, розбишака, вівці пасе.

— Ох, ти в мене, ти! — скрутнувши головою і загравши очима, сказала Настя.

Івась тілько зареготався.

— Ідіть же снідати. — І Настя повела дітей у хату.

Та їм не снідання на думці. Не довго посиділа дітвора у хаті: ухопивши по куску хліба та по шматочку тарані, дьорнули надвір, у садок до овець. Дарма, що мокро в повітрі, що росяно в садку, на дощі та на сонці виростають хліборобські діти і набирають і втрачають силу. Хата — на зиму, на зиму — її тепло та духота, а літом — поле широке під покрівлею синього неба, сонце ясне з своїм палючим палом, пущі та нетрі лісів або гіллясті садки з своїм привітним холодочком, — то літня хата широка, простора, де вітер гуляє по волі, птаство усяке щебече, де чоловік, почуваючи себе частиною того величного твору, учиться терпіти, переживати усяку згоду і незгоду.

Аж ось ударили в дзвін. Зично та гучно гуконув він на всю околицю, оповіщаючи людям про свято, скликаючи їх на молитву до божого дому. Дарма, що отець Іван скликає людей, дарма, що про його у городі ходить уривчата слава: з живого і з мертвого дере, з молодими панійками заграває, уложивши жінку в могилу, — то все мирське, світове, про те не читатиме він з амвону, не люди, а бог судитиме його, — народ чує поклик, він нагадує йому про страждання того, котрий стілько терпів, стілько мучивсь, — він нагадує йому і про його страждання, піднімається привична рука, і тихе зітхання привітає хрест, сподіваючись… Чого? Чогось кращого, віруючи, що воно колись таки настане, колись таки прийде. Віра йде з роду в рід, від батька до сина, від сина до внука, і дітвора, чуючи приповістки про Праведного Чоловіка, йде за родом… Думаючи про іграшки, невеличкі рученята, почувши дзвона, мерщій кидаються, хреста накладають. Невеличка Галя і себе перехрестила. Грицько, підмітивши, що Галя спершу ткнула пучкою на ліве плече, а потім на праве, почав сміятись; Галі стидно, до плачу стидно.

— І я так спершу, — умішався Івась. — Усе забував, на яке плече спершу пучки ложити. — І він почав нарошне навиворіт хреститись.

— Так хрестяться тілько католики, — сказав Грицько.

— А жиди ось як, — і насунувши шапку на потилицю, Івась почав у груди кулаком битись, вейкати і хитатись.

І Галя сміялась, не тілько Грицько, з того чудного вейкання. Як тілько Івась переставав, зараз або брат, або Галя гукали: ану, ану ще! Івась хитався, бився у груди.

— А рабин як?

Івась перекривляв і рабина. Це здалося таким забавним дітворі, що вони не забарились повернути жидівську віру у іграшку. Івась був рабином, Грицько простим жидом, Галя жидівкою. На вгороді в садку піднявся такий гук та крик, таке вейкання, що аж на улицю було чутно. Василь з свого двору собі завів.

— Підожди. Цить, — дослухаючись до незнайомого гуку, зостановив Грицько. — А-а, то Василь.

— Галько! Ти вже там, падло! Іди додому, а то зараз матері скажу! — гукнув Василь.

— Іди, кажи! — крикнув Івась.

— Мене мати пустили, — обізвалась Галя.

— Цить, не кажи. Нехай іде.

Кожен раз, тілько Галя розгуляється — доноситься до неї викрик братів і на який час переб'є гулянку, затривожить Галю. Поки Івась утішить, почнуть нову гру — знову Василь, як уїдливе щеня, сучиться до неї. Так до самого обіду.