Як ведеться, так і живеться

Вона устала така веселенька, хоч і вчора її лаяно, та дитяче серце скоро стигне, образи швидко холонуть. До того і сон тихий її заспокоїв. Сонце світило так привітно, по хаті розбігалися його веселі стяги. «Тілько піде Василь, — думала вона, — мати поратись почне, побіжу до тітки Насті. Побіжимо з Івасем вишневого клею драти, пасльону збирати. Клей такий смачний, пасльон такий солодкий». Щоб придобритись матері, вона почала хату мести. Все хотілося, як краще, а вийшло… Обливають гарячі сльози її кругле личко, неправда, досада, образа кусають за серце. Між кочергами стоїть Галя, ридає.

— Чого ти стала там? вон з очей! — гукнула Параска і замахнулась.

Щастя вже видно таке Галине, що Параска промахнулася, — кулак материн дужче б улип, ніж кулак братів. Галя вибігла у сіни, забилася у глухий куток і неутішно плакала.

Малій дитині життя здавалося таким тяжким, таким остогидлим. Хоч би один день вона зазнала, щоб мати привітала її, пригорнула, як дитину. Коли чужі не пригріють — дома не діждати їй ласки. Через віщо? Що зробила вона кому? Нікому нічого. Уперше в малу дитячу головку забрела думка: мати її не любить, мати цурається. Вона скілько раз чула, як мати хвалила перед чужими Василя, а за неї ніколи доброго слова не сказала нікому. Краще, коли б її зовсім не було. Коли б вона умерла… У тихому кутку темних сіней малі думки росли — ширились, забігали вперед, малювали одрадні картини. Ось вона справді умерла так несподівано, — ударив її Василь, а мати піддержала. Заболіло у неї в грудях, дуже заболіло. Упала вона і відразу вмерла. Убита лежить вона і бачить перелякане лице матері, що зазирає їй у вічі, гукає на неї: «Галю! Галочко, устань! Я ж не думала такого тобі зробити. Я більше ніколи не буду»… Ага, тепер шкода, шкода… — дума Галя і боїться поворухнутися, щоб не дати знаку, що вона ще жива, що вона все чує, все бачить. Василь, мов у воду опущений, ходить коло матері. Ось убігає тітка Настя і, ридаючи, виговорює матері усі її провини. Свариться, що вона усім скаже, що її вбила мати, ніхто другий, як мати. Ось і мати заплакала — гірко, неутішно. Вона чує, як сльози матерні, падаючи на неї, печуть лице, руки. Вона чує, як мати цілує її. І розкриває очі, розводить руки і, обхоплюючи матір за шию, сама цілує, утішає, що вона жива, що їй тілько боляче було і вона обмирала. Боже, які раді усі! її посадили на покуті і дивляться — очей не спускають. Надавали їй усяких іграшок, подарунків. Дух спирається в Галиних грудях від щастя; світ крутиться перед очима. На хвилину Галя усе на світі забуває.

— Чи ти довго сидітимеш? — донісся до неї крик материн. — Он сонце як піднялося, у школу давно пора!

— Так це мана? — і Галя кинулась. Жаль знову обхопив її, сльози навернулися на очі.

Вона далі побачила, як Василь, грюкнувши дверима, не пішов — побіг з хати. Слава богу, винесло його. До обіду хоч буде тихо, нікому бучу збивати. І вона вилізла з‑за дверей на світ. Сонце світило — гріло. З тітчиного садка роздавався тонкий Івасів голос. «Подає звістку, що жде мене», — і Галя покралася поза коморою у свій садок, — звідти краще видно, що Івась робить. Івась бродить по садку сам і носить в руках здоровенну жовтогарячу моркву, проти сонця вона, як кров, червоніє.

— Івасю! ти сам? — гука Галя.

— Сам.

— А Грицько де?

— Поїхав з батьком у поле. Іди сюди.

Галя зібралася на окіп. Підійшов і Івась до тину.

— Ти плакала? — пита Івась.

Галя мовчить, насупилась.

— Той капосник зобижав.

— Було всього, — трохи не з плачем одказує Галя.

— Лізь сюди. Будемо гратися. Моркву, коли хоч, з'їси. Добра. Я вже одну з'їв, а це другу тобі держу.

Галя, як котеня, покарабкалась через тин до Івася. Морква перейшла до неї в руки, і, не чистячи, вона почала її трощити. Зразу де й ділася її туга, кругле личко грає усмішками, очі сяють. Забулася недавня пригода. Дітвора почала гратися, пасльон збирала, клей драла.

А Василь же то?

З широкого двору, обнесеного високою лісою з острішком, через котру з високої щогли дивиться на вулицю чималий дзвоник, несеться нестямний гук, крик, біганина.

— Бий! тікай! Так, так його! Ведмеда!.. Чого ти лізеш? У морду його!.. — несеться то з того, то з другого боку. Почувся плач, і зразу десять голосів, кривлячи плаксуна, покрили його. Хтось з усії сили хихонув, і дзвінкий регіт молодого голосу стоїть над гамом. Хтось побіг, тілько земля бухкотить, хтось погнався за кимсь, хтось гукнув, наче бик — товсто — гучно… Що то? божевільні зібралися і задають свої ігри, затівають свої гулянки?

Це і є школа, або училище, куди Василь трохи не підтюпцем побіг з дому. Він, ще виходячи з улиці, почув добре знайомий йому гомін, і серце його затіпалося: певно, усі вже в зборі. Певно, не доведеться йому і в свинки пограти. Он сонце як високо! і він все більше та більше налягав на свої ноги.

Справді, він застав уже усіх в зборі.

— Москальчук! Чого це ти так запізнивсь? — стрів його невеличкий білоголовий хлопчик у порваному каптанку, що туряв свинку.

— Ну, ну, Габелку! — крикнув йому Василь, — гляди лиш, щоб я тобі не пом'яв шкури.