Як ведеться, так і живеться

Настя зосталася сама. Вона ні з ким не мирилася, коли заходила річ про її племінника. Вона не тілько бачила в йому щось чуже, нерідне, про котре завжди плескала Параска, — вона бачила у йому гірше ще — якусь таємну ненависть до всіх, таку ненависть, якою пашіло і серце Парасчине до людей. Ся колишняясь кріпачка Ратієва, красне лице котрої так подобалося чоловіковому братові Йосипові, що він, викравши її таємно від роду, повінчався, тепер так задрала кирпу угору! Чи не через те, бува, що ратієвці лічать батьком її самого Ратієва? Чи, може, через те, що, бувши дівкою, зв'язалася з судовим паничем, і тілько один Йосип знайшовся такий, що прийняв на себе гріх чужий, покрив її перед людьми? Бідний Йосип думав як краще, а вийшло? У москалі прийшлося тікати від хатнього лиха. І перед очима Настиними промелькнуло, мов теперішнє, що робилося літ дванадцять назад. Вони з Яковом з рік як побралися, невеличкий Гриць не сходить з її рук, коло свого лона і присипляє вона його. Про Йосипа вона тоді тілько чула, — змандрувавши з Параскою, він жив окремно і годувався щоденною працею. Його, як меншого, мітив батько у москалі, і все, чим міг тілько злегчати московську службу синові, старий усе робив. Навчив його грамоти, не приганяв до роботи, щоб набирався сили, і не думав парувати ні з ким. І пострічався ж Йосип з цією Параскою! Обійшла його, окрутила зовсім. Свекруха було розказує, який він ходив тоді, поки одного вечора не вдрав. Натякала на якусь сотню рублів, що з мандрами сина недолічилися старі. З того часу свекор ніколи не згадував сам про його і заказав кожному згадувати. Він навіки зрікся сина. А тут заговорили про москалів. Боже! що тоді пережила Настя? А як узяли Якова до прийому, як крикнули «лоб!» Вона не припам'ятає, як воно так лучилось, що Яків знову вернувся додому. Як у сні їй сниться високий білявий чоловік, його чудний викрик — «Не йому лоб, а мені!..» Тоді вона уперше побачила Йосипа. Який був свекор радий тому, і Яків, і вона і раді і вдячні, одна свекруха тілько неутішно плакала. Їй пригадався і той день, коли Йосипа одпрохали додому погуляти. Як тепер вона бачить Йосипа — високого, здорового, тілько захудалого. Він сидів за тим самим столом коло батька, мати — з другого боку, вона — коло матері, а Яків носився з Грицем. Як їй жаль тоді було Йосипа, як вона плакала разом з свекрухою. Вона тоді не знала нічого і думала: чого той Йосип жонатий, маючи сива, кида сім'ю і йде на переміну брата? Перед вечором привезли і цю Параску, — біла та пишна, вона призро на всіх позирала, їла медяники, що наготувала стара, та кусала горіхи і все плескала, як їй жилося у Ратієва, у яких вона розкошах кохалася за життя пана. Йосип зостановлював її, а вона і ухом не веде. Тоді вона побачила, від чого Йосип тікав, від чого крився у москалях. Виходячи, вів плакав і прохав і її і брата доглядати ждану дитину. Сина він не жалував.

— То… — сказав він і махнув рукою. — Бог усе бачить, — і прохав, як буде що, зараз же написати йому. — Як буде син — призвичаюй його до господарства, а дочка — вигляди, викохай її і віддай заміж за доброго чоловіка.

— Припоручай своїх дітей чужим, — гордо одказала тоді Параска, — буцім у їх матері не буде.

— То — то й є, що не буде.

— Що ж, я умру хіба? — спитала вона.

Йосип нічого не відказав, тілько заплакав.

Пішов Йосип, поніс свою голову на чужину, покинувши свою пару на утіху батькові—матері. І Насті пригадалося тихе життя у свекра та свекрухи до того, коли Параска перебралася і після переходу її, Тихе дворище разів по три на день оголошувалося її нестямним криком, її примхами вередливими, її витребеньками.

— Сина запровторили в москалі, — кричить вона, — а об сім'ї нічого турбуватися? Хто коло неї буде піклуватись? Усе я та я?! — кричить, репетує Параска і побіжить з двору. Бігає, бігає до півдня, а вернеться і, мов того крику не було, — знову до всіх балакає, поки що знову не здійме її серця. Чудна ся Параска і не сердита мов — тілько, як порох, палюча, та вередлива, та завислива. Спершу скілько буч за неї здіймалося, поки не привикли. Старий, правда, на половині дворища вибудував нову хату, в котру і перевів Якова з Настею, а Параску зоставив при собі, щоб призвичаювалась хазяйнувати, бо Параска зовсім до хазяйства не придалася: для неї байдуже, чи виметена хата, чи ні, чи наготована страва, чи ще треба готувати. Боже! як же то і лютувала та воювала Параска, що не її одділено, а їх. Старі бувало прийдуть, старий то мовчить більше, а свекруха то тілько й речі, що про невістку.

— Тепер я знаю, чого Йосип такою охотою пішов у москалі, — казала вона і плакала, — звідав неборака, почім ківш лиха.