Як ведеться, так і живеться

І Насті, і Якову було байдуже, вони мало мішалися до братової, хіба коли до старих зайдуть. Як же полягли старі та прийшлося худобою ділитися, тоді тілько звідали, що за цяця їх братова. То вона нову хату візьме, то знову стару зоставляє при собі. То чого та худоба, що прижита ними самими, не йде у пай. То землю знову не так поділено. Цілий місяць воловодилась, поки таки не погризлися навсправжки, — щось з півроку одна до одної не ходили, одна з другою не говорили. Насті найшкодніше маленької Галі, що вродилася через півроку після одходу Йосипа. Пізніше трохи у Насті знайшовся Івасик, і часто бувало вона годувала і того і другого разом, часто і до себе брала на цілі дні. Параска зразу чогось не злюбила дитини.

— І нужно було! — бурчить бувало, — тут і без того злидні та недостача заїли, а тут ще — на тобі та цить. Вигодуй його, вирости. Батька немає, кругом вороги… краще умерти йому малим! — Настя, навпаки, як рідну, любила свою хрещеницю небіжку Галю. Вона молила бога, щоб їй послав дочку. І втіха, і поміч була б. Та в Насті не було вже більше дітей, і вона, як рідній, віддала своє серце і душу чужій дитині. Під її доглядом годувалась і росла Галя. Разом з Івасиком вони спиналися на ноги, училися говорити. І так позвикали одно з другим, що як Параска не гризлася з братовою за наслідство і не пускала Галі з свого двору, то коли не вона, то він цілий день пронишпорить коло тину, заглядаючи в дірочки, чи не видко де круглої головки з чорнявим, як шовк, волоссячком. А вже тілько побачились, зараз і злізлися докупи. Галя перша покарабкається через тин провідати і тьотю, котра ніколи її гостинцем не обмивала, і погуляти, погратися з братіком.

— Ти чого, відьмо, туди ходиш? Чого швендяєш?! дома тобі нудно посидіти з своїми, до ворогів наших ідеш замишляти разом з ними мою погибель? — гукає бувало Параска, а слідом за її гуком нестямний крик дитини подає ознаку, що. не однією тілько лайкою проймає мати свою дочку. І справді, на тілі Галинім синяки ніколи не сходили: одні жовтіють, а коло їх нові чорними плямами розстановлює. Чому ж вона ніколи такого не витворює з Василем? Чого з ним носиться усюди, як з писаною торбою? Яку б вона розмову не розпочала, з ким би не побачилася, уже вона завжди зверне на Василя. І сякий, і такий, звізди з неба здіймає. Чого ж така любов до одного і така зневага другого? «Знаю я, — рішає сама собі Настя. — Того, що Галя у наш рід вдалася — увічливий та привітливий, не то що Василь. Називає вона моїх лобурями… а у неї нестеменний лобур! і дивиться усе спідлоба, на шкоді так і звик, на дешпотах виріс. Чи не ратієвська лиш кров гомоне в його жилах?..»

Поки думала Настя свою думку, тимчасом розгодинювалось. Туман піднімався угору, збирався у хмари, між котрими то там, то там та й заблищить шматочок голубого, мов камінець, неба. Дощ зовсім перестав, понад землею розіслалася привітлива тінь прохолоди. Кругле сонячне коло світило з‑за хмар, мов лице дитяче з-під серпанку, а по краях неба віявся рожевий світ. К півдню ждалося зовсім ясної години.

Хлоп'ята, вигнавши овечат на невеличку полянку коло садка, котру Яків назнарошне зоставляв нескопаною і котра густо заросла зеленою травою, розбрелися по садку драти клею з вишень; тепер він такий м'який.

— От якби і в толоці було так, як тут, — сказав Івась.

— Як?

— Щоб садок був. Добре б було. Як сонце пече — заховався у холодку — живи! Дивись, он яка вовча берлога! — скрикнув Івась, улазячи в оброслу вишнями лисинку.

— Де? ану! — обізвавсь Грицько і мерщій попер до брата. Цілий дощ полив з вишневого листу на Івася, і той аж скрикнув.

— Та тихше, — бач, всього змочив, — утираючи лице, сказав Івась.

Грицько реготавсь. Він і сам був, як скупаний, — та й нічого.

— Це здорово, — завіряв він брата. — Купайся в такій воді — здоровий довіку будеш.

— Е? — не вірив той.

— І білий будеш. Чого пани такі білі? Того, що щодня умиваються росою.

— Так давай і ми, хоч раз, — скрикнув Івась і, підбігши під гіллясту вишню, стрепенув її. Холодним густим дощем обдало його всього, і він, струшуючись, уже реготавсь.

Грицько собі не одстав від брата і незабаром увесь садок, мов від вітру, колихався від їх трусанини.

— Нехай йому!.. Я вже аж змерз, — сказав Івась.

— То саме здоров'я і входе.

— Хіба воно холодом входе?

— Аякже.

І знову брати прийнялися пускати дощ. Це зразу здоровенна грудка мокрої землі, мов з неба злетіла, ударила у вишню, котру трусив Грицько і, розсипавшись, обдала його калюкою.

— Хто то? Це ти, Іване? — гукнув, обтрушуючись, Грицько.

— Що таке? — спитався той, повернувшись до брата.

Над ухом Івановим гучно прогула цеглина і важко гепнулася у траву.

— Хто це? — у свою чергу спитався здивований Івась. Третя грудомаха подала їм звістку, що щось кидало з тітчиного садка.

— Це той шибеник устав! — догадавсь Грицько.

Не зуспілись брати змовитися, що б їм зробити, як тин залущав, і постать Василева з здоровенною ломакою замелькала поміж вишневими кущами. Він, як вітер, пер прямо на Грицька. Той стояв, дожидався.