Як ведеться, так і живеться

Ще після снідання сонце поривалося вирватись з неволі темних хмар, що кругом облягли його. До обіду половина неба уже очистилася від їх, і раз поз раз поміж чорними клубками пробивалися ясні сонячні стяги. Сонце наче плавало серед моря, то ховаючись під тінню високої хвилі, то вибігаючи на її чорний гребінь. Земля укрилася золотою сіткою, котру чиясь невидима рука завжди волочила з місця на місце, — там, де недавно стрибали золоті зайчики, — там лежала темна тінь, а на тому місці, де стояла тінь — іскрило сонце широкою плямою. Після обіду сонце зовсім вийшло на волю, серед простору синього, мов камінь, неба котилося воно ясне, чисте, іскристе. Земля під його золотим променем пишалася своїм зеленим убором: роса на траві, дощові краплі на листві, калюжки по невеличких упадинках горіли всякими огнями: то жовтозеленим, то червоносизим, то огненно — гарячим. Через годину — другу тілько по чистому прозорому повітрю можна було запримітити, що недавно був дощ, а то всі його мокрі сліди, мов віником, змело сонце, трава аж шелестіла під вітром, листва, вимита, висушена, тілько полискувалась, де були калюжки — там чорні плями лисніли. Сонце, здається, розсердилось, що півдня йому не давали волі, — горіло і пекло немилосердно.

Після полудня спека почала спадати. Сонце, повертаючи наниз, привітно грало серед чистого прозорого повітря. У хаті і сумно, і душно.

— Я піду за ворота, посиджу, — сказала Настя.

— Бабську раду збирати, — засміявся Яків.

І справді, щосвята, у погожу годину, коло воріт або того або другого двору купками сиділи жінки і гуторили про свої нужди. Тута коло їх невеличкі діти лазили, здалека доносилася пісня дівоча… Любили жінки таким побитом свято виряджати.

На сей раз Настя, вийшовши на двір і глянувши по улиці, не забачила нігде нікого.

«Чи рано, чи позасипали?» — подумала вона і сіла на хвіртці.

Їй недовго прийшлося сидіти. З сусіднього двору обізвалась до неї Кулиничиха.

— Пора? — гукнула вона, усміхаючись, через улицю.

— Пора, — одказала Настя.

— Та й я оце стою та дивлюся, що нікого нігде не видно. Здорові! — привіталася Кулиничиха, підходячи до Насті.

— Здорові.

— Бач, як гарно після дощу стало.

— Пора така.

Розмова поки не наладжувалась. Вона більше вертілася коло хазяйства та коло хатніх турбот. Розпиталися, хто що варив, що в кого вдалося, а що ні.

— А в церкві не були? — пита Настя.

— Ні, ще не була. Дощ. Ось Марія Зайчиха йде. Та, певно, була.

Марія Зайчиха здалека усміхається.

— Була, була. Новий диякон правив. Та голос такий здоровий, товстий. І сам із себе такий високий, чорнявий, показний. Та шкода, що недовго буде.

— Чому?

— Дячиха хвалилась: протопоп гонобить у собор його узяти, а з собору до нас.

— Того гаркавого та кострубатого? — спитала Кулиничиха.

— Та хай би уже він і гаркавий. А то за ним і інші гріхи водяться. І не слід би так жонатому чоловікові та ще й дияконом бувши, — одказала Зайчиха і, нахилившись, почала щось тихо розказувати. Чулося тілько: «Наймичка… матушка». Кулиничиха то жахалась, то усміхалась.

— Всі ми люди! — зітхнувши, одказала Настя.

— Всі грішні. Всі під богом ходимо. Та хіба ж таки таке подоба робити? — викрикнула Зайчиха.

— Не пристало б дияконові.

— Бач! а я слухаю, де це гомонять? — почувся ззаду їх голос. Усі повернулися — то, йдучи до їх, говорила Параска.

Всі притихли. Параска, котра було проходить ні з ким не поздоровкаючись, одходить — не прощаючись, гордує людьми, тепер Параска сама накликається, сама йде побалакати між людьми. Усі здивувалися, усі привітались.

— Сідай, Параско, на поріжку, — присогласила Настя, посунувшись і даючи місце коло себе.

Параска сіла.

— А я оце лежала, лежала, — качалась, качалась — мов хто перейшов сон. Позіхається, а не спиться. Піду, думаю, хоч проходюся. Подивилась через перелаз — коло вашої хати нікого не видно, а чутно гомін. Так я сюди.

— Може, яка досада на серце пала, від того й не спиться, — одгадувала Зайчиха.

— Та як досада, — чухаючи голову, одказала Параска, — то з нею і не розминешся.

— Чого там так та досада до тебе причепилася? — спитала Настя.

— Ще не досада? Усі люди, як люди, а ти — як той бовкун між ними. Чоловіка немає, діти надолужили… Я клену себе, дурна, що поквапилась на те заміжжя. Як жила я у Ратієвщині — горюшка ніякого не знала. Знайомих, знайомих було! Паничів скілько знайомих — а вийшла заміж — все те загуло.

— А тобі хочеться, щоб і тепер ще паничі знали? Минулися ті роки, — сказала Настя.

— Чого заманулося? паничів! — усміхнулась Зайчиха, не вміючи держати язик за зубами.

— Та хоч би який стоптаний, — жартує Параска, граючи очима.

— Як жидівський патинок! — додала Кулиничиха.

— О-о, бодай тебе, Параско! — регочеться Марія.

— А що ж, правда. їй — богу, правда! Що правда, то не гріх! — каже Параска.

Всі зареготались ще та ще.

— Ох! — зітхнула після реготу Кулиничиха. — Кожному своє. Ми от журимося — що хліба до нового нестане… тілько, тілько що капотить, а їй — паничі.

— Коли прийдеться до того — то й ти заплачеш! — жартує Зайчиха. — Хіба справді мале лишенько: чоловіка немає, і паничів немає.