Як ведеться, так і живеться

— Ніхто не буде гнати, — рішила Настя. — Так, Галю, і скажеш матері. Наші не поженуть по такій негоді. У садку будуть пасти.

Галя метнулась іти.

— Куди ж ти так швидко? Посидь, погуляй тут. Я снідати дам.

— Так мати казали, щоб не барилась, — чухаючи голову, одказала Галя.

— То ти хоч удень приходь.

Галя постояла, подивилася на тітку, подивилась на Грицька, що чухався і позіхавсь, на Івася, що моргав на неї, — приходь, мов, — і, зітхнувши, пішла з хати.

— Підожди, я тебе проведу, — навздогінці крикнув Івась і побіг з хати за нею.

Він не примічав, що надворі дощ сіяв, не обминав калюж, що стояли у дворі, — навпаки, він знаходив, де глибші, і брів ними.

— От і ноги є де помити, — хлюпощучись, казав він. — Та гарно так… вода холодненька… Ти ж приходь, Галю, безпремінно приходь. Будемо гратися, будемо гуляти. Куди ж ти?.. крикнув він, побачивши, що Галя поверта на перелаз у дворі.

— Ходімо улицею, — я тебе проведу аж до хвіртки.

Галя повернула на улицю. Івась ішов коло неї і розказував, у які ігри вони будуть гратись, кого приймуть до себе, а кого ні.

— Василя не приймемо, він тілько розстроює іграшки.

— Так ти прийдеш? — питався він, опинившись коло хвіртки, у котру Галі треба було іти.

— Прийду, як пустять. Прощай.

— Прощай. Гляди ж приходь. — І Івась, маючи вертатись до свого двору, круто повернув знову і прихилився до дощатих воріт подивитися ще раз на Галю.

Бистре його око зразу побачило тітку Параску, що стояла у сінешніх дверях і поглядала то поза хатою, то надвір, мов виглядала кого. Червоний очіпок на розкустраній голові схилився набік, і тим сердите тітчине лице здавалося ще сердитіше.

— От пішла та й сіла! — крикнула Параска на увесь двір, забачивши Галю. — Було б до півдня сидіти.

Галя щось таке казала, видно, правдилася перед матір'ю.

— А чого ж там сіла? Ще пішла улицею, мов через двір нема перелазу. Так і нишпорить, погань, щоб хоч годину ту захарлати, — ледацюга! — лаялась Параска. — Ну що, беруться овець пасти?

Знову почувся Галин тихий голос.

— І нічого було сидіти, коли так. З лобурями отими побачилась. Рада душу їм віддати. Та чи бач — ніжні, біси його батькові які, не звикли на дощі бути. Не підуть, — у садку будуть пасти. Куди, пак, запаніли… Іди у хату. Чого там на дощі мочишся.

І Галя пішла за матір'ю в сіни.

Іванко ще трохи постояв, заглядаючи через ворота, чи не виткнеться Галя або тітка і що вони будуть робити. Ніхто не показувавсь, з хати тілько доносився глухий викрик Параски.

«Отак безневинно і досталося Галі на горіхи», — подумав він і, повернувши, побіг розказати своїй матері, що бачив і чув.

— Ти все з доносами? — гримнув на Івася батько, слухаючи, що розказував він про Галю матері. — Так і ходиш по нишпорах, так і видираєш з-під нігтів. Ой, Іване, стережись! Лихо колись тобі буде.

— З якими доносами? — умішалася Настя. — Хіба не правда, що Параска рада б з'їсти Галю, а коло того лобка так і падає. Паненя, бач, панського заводу.

— Насте! прикуси лиш язик. Не твоє засівалось — не тобі й жати… Яке твоє діло?..

— Хіба тобі не припоручав брат, ідучи в москалі, Галі? Не прохав доглядати її? — спитала Настя.

— То ж брат. А все нам не слід в чуже гніздо мішатися. Коли б хто прийшов до тебе та сказав: Насте! чого ти так з дітьми поводишся, — що б ти тому заспівала? Адже ж і очі видрала?

— Хіба в мене є різниця між дітьми? Мені обоє однакові.

— Тобі однакові, а їй, бач, одно краще, а друге гірше. Не нам про те судити. Хай бог її розсуде.

— Поки до бога дійде, — буркнула Настя, — то вона і очі повидирає дитині.

— Що ти кажеш? та образумся, що ти кажеш? — пита грізно Яків.

Настя замовкла. Замовчав і Яків. Дітвора собі притихла.

— Грицьку! ходімо виженемо овець у садок, — тихо кликнув Івась брата.

— Ходімо.

І брати пішли з хати.

— Ти хоч би при дітях її не судила. А то вже воно, мале, чує. Вони й так ненавидять того Василя, — обізвався знову Яків.

— Хай такий подлий не буде. Ти не часто бачиш його, то й не знаєш нічого. Побудь хоч один день та придивися — адже не тілько своїм — чужим так у вічі і сучиться.

— А ти, коли добра, — зводь їх докупи, мири. Нащо між ними змалку ту ворожбу розводити?

— Як же ти миритимеш? Ти йому прочитаєш молитву, а він побіжить додому, — там йому мати другу: не ходи туди, між мужичат. Хіба вони рівня тобі? Паненя, бач, велике! Тим його і Йосип ненавидів так.

— Тебе не переговориш, — махнув рукою Яків і пішов з хати.