Як ведеться, так і живеться

Те покумання ще більше звело до купи невісток. Про давню лайку та сварку і споминки не було. Оце коли не Настя біжить до Параски, то Параска до Насті, Яків не мішається до жінок, і обидві, посідаючи, ведуть свою розмову, розкривають свою душу одна другій. Настя невсипуча хазяйка, щира мати, тілько й знає, що клопочеться, коли б скоріше то з тим, то з другим управитися, жаліється і радиться, що се або з Грицем або з Івасем подіялося, коли часом те або друге чого розвередує. Параска навпаки: вона не дбає ні про те, ні про друге, їй непотрібне ні господарство, ні дітвора, вона б сама хотіла жити та раз зломленій їй приходиться скаржитись на свою долю. Он другі, нічого не роблячи, а живуть, та як живуть, а їй життя немає… Возися коло того злиденного господарства, мучся з вередливими невпокойними дітьми. Яке се життя? — мука, а не життя! І нащо вона вродилася жінкою, уже коли так, то хай би був натомість чоловік. От Йосип. Пішов собі, закрився і плечима і очима. То в яких то світах не побуває, скілько дива усякого побаче… Щасливий! А вона — сиди крячкою у своєму гнізді, слухай як або Василь або Галька репетують, як у господарстві то те, то друге в розор прийшло… Клопочися коло його… так і пройде вік, так і заскніє життя!

Настя не пойме тії мученьки Парасчиної і дума собі: привикла змалку ледарювати, розлінувалася, все коли б на готовому їй, коли б панувати. І почне Параску умовляти: як таки так цілий вік прожити, щоб і за холодну воду не прийнятися? А більше всього не пойме Настя нелюбові Парасчиної до дітей. Яка вона мати, чи вона прибере, попестить коли дитину. Мов не її то діти, мов чужі; та друга і до чужих жалосливіша, ніж Параска до своїх. Хіба не було так, що Настя візьме до себе погодувати Галю та й цілий день продержить і ночувати зостановить, а вона і не згадає. Яка мати довірить свою кров чужому? А Параска ще радніша. Ще таки про хлопця вона скоріше згадає, часом і на руки візьме і почне пестити.

— Цей в мене буде великим чоловіком… Я його у школу віддам, вивчу вражого сина.

— І нащо? — перечить Настя. — Чи нам про те думати? Нам у землі копатися, коло неї сирої ходити, — нащо та грамота там?

— Я його до хазяйства не призвичаюватиму.

— А куди ж? В писарі?

— У купці або і в писарі. Все ж краще. Не мочитися на дощеві, не гибітиме по негоді, — сиди у теплій хаті та одно знай пиши та грошики лупи.

— Та як ті писарі, то вони здається і душу і серце у себе прописали, витруїли, — своє співає Настя. — Уже де тілько писар — то так і стережися як огню.

— Так і треба. Хай краще бояться, ніж самому гнутися перед другими.

— А дочку ж куди, у панії?

— То? то — мужичка! — махнувши рукою зо зла, одказала Параска. — Її так і треба було! Та коли родилася та не вмерла — що ж робити? Хай живе.