Як ведеться, так і живеться

— Не сердься тільки, що скажу усю правду про його. Бо дурний! — он чому. Я тобі зараз розкажу усе. Приходжу ото я до його. «Чого?» — питає, насупившись. Я так здалека заходжу. Провідати, кажу, як живете, що поробляєте. Одійшов трохи, просе сідати. Сіла я. Слово по слову, я й почала здалека закидати про той вечір невдачливий, що яких він сліз приніс тобі, як ти журилася — побивалася. Любить, кажу, вона вас; так любить — душі не чує. Готова усе для вас зробити. Тепер, кажу, той луципір, дівер її, хворає, з хати не виходить. То от коли і діло б поправити. Приходьте, кажу, сьогодні вечерком. Та тихо та гарно так посидимо, побалакаємо — усього доволі буде. Боже ж мій! як же скочить він. «Що се ви, — каже, — знову мене підвести хочете? Що череватій сучці не заманеться, а ви її примхи справляєте? Вон з хати!» Не повіриш — краще б він мене по щоці ударив, ніж отим словом, як кип'ятком, опік. Не знаю, як я і схопилася, що казала йому, як і двері знайшла… Як бачу, сестро, наплювати тобі на свого кума — не варт він слова путнього; не варт того, що ради його ми сьогодні, як дурні, цілий день бігали, нишпорили! — закінчила Зінька.

Параска сиділа на лаві і, схилившись, мовчала. Слова Зіньки, наче молотком, били у її голову, у виски, трудили у вухах. «Череватій сучці» ножем угородилося у її серце і гострим боком поверталося там. Гіршої образи, більшої образи не було у той час для неї! То була правда, гірка правда. Вона сама чула, як та правда кидалась під її серцем, як вона не раз радісну череду думок повертала у люту тугу. Те мужича не дає їй покою, завжди нагадує про її долю. Вона стягувалася міцніше, щоб від людей затаїти своє лихо. А от же і не затаїла. Він побачив, він примітив… Вона ще молода така, їй би тільки жити та гуляти. Вона так любила і любить його, що на все піде… а він каже: «Чого череватій сучці не заманеться?..» Що ж тепер заспівають Яків, Настя, коли до їх дійде про се чутка? Що люди скажуть?

— Чого ж ти мовчиш? Чому нічого не кажеш? — спитала її Зінька. — Чи йти по добрих людей, скликати, щоб поїли те, що напорали. Чи собакам віддати?

— Собакам віддам! Собакам! — скрикнула Параска, скікнувши з полу. — Килино! — гукнула вона на наймичку.

— Уже все перебалакали, — бурмотала та, увіходячи в хату. — Чого?

— Виймай усе з печі!.. Усе, усе витягай. Та мерщій, — приставала Параска.

— Дайте ж хоч світло засвітити, — одказала Килина.

Засвітили світло. Зінька ще ніколи не бачила Параски такої блідої, такої рішучої на все. Вона вся тремтіла, а очі, як жар, горіли.

— Витягай! — крикнула Параска і, не дожидаючи, поки Килина витягла горщик з печі, сама з-серед череня ухопила один і швиргонула у помийницю.

— Параско! Чи ти в своїй сорочці? Що се ти робиш? — зупиняла Зінька.

— Не займай мене!.. Не руш!.. Витягай! — кричить знову Параска на Килину, що стояла з кочергою і дивилася на хазяйку, чи не збожеволіла, бува, та.

— Витягай, кажу! — гукає Параска.

Килина витягла кашник… Пшоняна каша на молоці так і пороснула по долівці.

— Параско, оханись! — ухопила її за руку, вговорює Зінька.

— Не руш мене, — просить Параска, — не руш… Витягай!

— Нащо бити? — поперечила і Килина.

Параска вихопила кочергу з рук Килини і почала нею гамселити горшки у печі. Зінька й Килина кинулись до неї, вирвали кочергу і, взявши за руки, одвели геть від печі і посадили на лаві.

— Оце, господи, твоя воля! Оце!.. Що це з тобою? — торохтіла Зінька і, набравши води у рот, приснула на лице Парасці. Та, як огонь, спалахнула.

— Що я, скажена? божевільна? Вон з моєї хати! — крикнула Параска на Зіньку.

— Та, Параско, оханись.

— Вон з хати! — одно гукає Параска.

— Не піду! — рішуче одказала Зінька. — Ти чуєш, що я сказала: не піду — і не піду! А тільки будеш таке робити — ще зв'яжу. Чуєш? — уже свариться Зінька.

— Господи! що ж мені робити на світі? — скрикнула Параска, упавши опукою на піл, і заголосила…

Вона не пам'ятала, що робила, не розбирала, що з нею творилося. То вона схоплювалася і вила на всю хату, то, прилігши, затихала, щоб через годину ще дужче завити. Їй було так трудно, так тяжко! У неї під серцем кидалось нове життя, а їй здавалося, то її лихо підкидається, не дає покою, метає її на шмаття. Зінька стоїть коло неї та все уговорює та угамовує. Килина болісно з‑за Зіньки позирає на хазяйку. «Що з нею сталося? Була милісінька — здоровісінька, а тут, як пошепталися удвох з Зінькою, — зразу таке її і схопило. Чи ця Зінька не знахурка, бува? Чи не піддала вона чого хазяйці?..» Такі думки клопотали наймиччину голову, і вона вже мала було бігти по людей, та Зінька зупинила.

— Не виходь нікуди, — сказала та. — Переплаче — перейде.

До півночі воловодилася Параска, а там — і мука свій кінець має, і на неї сон є — Параска затихла — заснула. Спершу все кидалась, жахалася, а далі — наче мертвим сном узялася… Лежить бліда, жовта; тільки її зітхання важке роздається раз поз раз по хаті.