Як ведеться, так і живеться

На другий день вона не вставала; на третій, хоч і підвелася, походила, та знову лягла. Все жалілася на ноги — вони у неї перестали служити. Зінька від неї не одходить, то услуговує, то розговорює. Та, видко, не любо Парасці слухати, що плеще Зінька, вона часто одверталася від неї, закутувала голову платком і притворялася, буцім спить.

Раз вона сказала Килині, як Зінька вийшла на часину з хати:

— Навіщо ти пускаєш її до мене? Коли немає її тут — мені мов і легше; а як гляну — вона сидить, — так мені і підступе під серце; наче докора та дивиться мені у вічі. Не пускай її!

— Як же мені не пускати їх? — спитала Килина.

Параска замовкла і щось з тиждень мовчала. Зінька помітила, що коли вона одійде куди — зараз і розмова підніметься в хаті, коли ж тільки вона на очі покажеться — неначе в домовині ущухне. Другі прийдуть провідати Параски — вона і підведеться, і розбалакається, а з нею — ні слова. Зінька з серцем, з виговором покинула Параску.

— Що, я не така, як другі? Я їй не служила, я їй не годила? Так, як треба було, то й Зінько, і сестро, а як прохворостили — то й пику свою одвертає.

На другий же день трохи не все місто заговорило про Парасчину болість — чого вона і від чого. Щира товаришка услужила своїй подрузі, і всі, далекі і близькі, сусіди розказували та реготалися, як Параска горшки товкла від невдачі.

Параска того нічого не чула; вона нігде не показувалась, навіть не виходила і з хати. Вона справді недугувала; до того прийшов і лист від чоловіка з полку, де він не гладить її за її бенкет з паничем. Яків таки написав до брата. Кругом вороги, кругом тяжкі її обсіли! Горенько їй, та ні з ким того її горя і поділити; досада давить за серце — а страшно її людям показати — відкрити. Видно, така вже її доля лихая! Видно, вона зародилась така безталанна! Як то хотілося погуляти, пожити — та ба! Вона боялася дивитися сама на себе, щоб не розтроюджувати свого серця; вона чула, як під ним її лихо колотилося.

Перед другою пречистою вона зовсім злягла; прийшлося бігти за бабою. На другий день пречистої у неї родилась дочка.

Коли її баба поздоровила з народженою — у неї серце наче хто у жмені здавив. Хоч би вже, коли малося родитись, то був би син, з ним менше клопоту, а то…

— Повіїще! — зціпивши зуби, відказала вона бабі.

- ІII - БРАТ І СЕСТРА

— Що вам там бог дав? — питалася на другий день після обіду Настя, побачивши через тин наймичку Христю, — хлопчик чи дитина?

— Дитина, тітко.

— А як звати?

— Та бог його знає, ще не святили.

— Коли ж думка?

— Не знаю. Хазяйка лежать, нічого не кажуть. Сьогодні уже баба питає: коли і як малу у закон увести?

— Що ж вона?

— Мовчать.

— Як же се, так нехрещене й буде?

— І того не знаю.

Здивована Настя вернулась у хату і розказала про все Яковові.

— Не наше діло, — відказав той.

Настя згоджувалася, що не їх то діло. Тільки їй чудно і дивно, що Параска не каже, чи думає щоб увести у закон дитину. Отже і в неї як родився Грицько, у обід найшовся, а надвечір і охрестили. Так воно завжди у всіх, кого вона не знає, робиться. Не дай бог умре — то так неуведене в закон. Пани не зараз хрестять — та там завжди не як у людей. То оце і невістка держиться панських звичаїв, — думає Настя, коли — не — коли позираючи у вікно на Парасчине дворище, чи не йдуть бува куми, чи не несуть до попа дитини.

Минув день, на другий Настя знову допитується Христі:

— Не хрестили?

— Ні.

У Насті аж мороз пішов поза спиною. Вона вже не хвалилася чоловікові, думаючи сама собі, що ж се воно буде таке.

На третій день після обіду неждано — негадано убігла Христя у хату.

— Здрастуйте!

— Здорова.

— Веліли кланятися вам хазяйка і прохали у куми.

— Мене? — здивувалася Настя.

— Вас, тітко.

Настя здвигнула плечима, подивилася на Якова, Яків подивився на неї.

— Чого ж ти мовчиш? — не швидко спитав Яків.

— Що ж мені казати?

— Як що? Гріх від хреста одказуватись. Іди.

У Насті очі заграли радістю. Як се воно так вийшло: ворогували — ворогували, — а прийшлося — Параска у куми кличе?

— Хто ж кумом?

— Не знаю. Якийся чоловік невідомий.

— Як невідомий? Стрічний чи що?

— Та бачте. З хазяйкою щось поробилося: лежать — мовчать, нікому нічого. Уночі чуєш іноді плачуть. Баба давно вже клопочеться, що дитина у закон не уведена. Хазяйка одмовчуються — мов і не до їх річ. Сьогодні знову баба кажуть: чи ти, Параско, думаєш малу хрестити? Не дай боже чого — так в закон неуведене… Нікого мені, кажуть, прохати. Як нікого? Та хоч стрічного кума візьмемо, а за куму уже і я буду. Та зараз шасть з хати. Попали якогось чоловіка з дороги. Іди, дядечку, увести у закон дитину. І привели. Ось тобі і кум, — кажуть баба. А куму може сама знаєш, чи мені збиратися?.. Хазяйка подумали, та до мене: Христе! піди, кажуть, до вас попроси від мене. Скажи — недужа я.

— Іди ж, скажи я зараз буду, ось тілько вдінуся, — одказала Настя, а як вийшла Христя, додала: — отак, як по бенкетах та грищах, то й багато було, а дитину охрестити кума недостало, стрічного прийшлося кликати.

— А тобі хотілося з паном яким покуматись? — не то в жарту, не то з докором спитав Яків.