Як ведеться, так і живеться

А Параска за всю ту ніч ні на волосину не заснула. Образа діверова глибоко в'їдалася їй в серце… «Яке йому діло до мене? Що він, наставлений дивитися за мною, як я живу? Хто його настановив? Сказано — рід мужичий, каторжний! Яблучко від яблуньки недалеко одкотиться…» Їй пригадалося, як Йосип спалахнув на неї того вечора, коли вони уперше до свекра у хату вступили… І той, і цей — одного поля ягода; одного роду, одного плоду…

Той же хоч чоловік… а цей? Хоч не живи, хоч перебирайся куди. «Я й зроблю так: продам сю хату і огород, усе спродам і виселюся аж у місто». Далі вона думала, що тепер їй і в місті не життя. Яке їй життя, коли її на увесь світ обезславили? Що тепер люди скажуть? Куди не ткнеться вона, куди не піде — на неї пальцями будуть тикати… Он — вона! он!.. Ну, вже і рід!.. І тисячі прокльонів складала і викладала вона на голову Грицаїв, живих і померших…

А люди справді загомоніли. Не було тії хати у місті, де б не говорили про чудний бенкет у Параски. Говорили пани, говорили купці, міщани, кріпаки. Чоловіки судили Параску, винуватили її одну.

— Так їй і треба, сучці, хай не заводе бахурів. Ще мало досталося. Таку не гріх і на гарячу сковороду поставити.

Жінки, навпаки, судили Якова і разом своїх чоловіків: такі вони усі осоружні, каторжні! Їм аби знущатися над нашим братом, верховодити. А ти слухай та корись. Судові сміялися над Іваном Трохимовичем. Сміялися у вічі, сміялись за очі, малювали малюнки, як Яків Грицай ганявся по майдану, як Іван Трохимович, схопивши шинельку на оберемок, удирав від його, аж курява з-під ніг зривалася. Щось на цілий тиждень було гомону, реготу, жалощів, прокльонів.

Яків того нічого не чув. Він на третій день занедужав, зліг і провалявся тижнів зо два. Зате Параска все те чула. Щодня її приятельки забігали доводити, що люди гомонять — кого судять, кого гладять… Параска несказано зраділа, коли почула, що Яків зліг.

— Так йому і треба! — казала вона. — То господь його карає. Він усе бачить з високого неба і покарає злочинця своїм судом правдивим… Щоб він лунув, проклятий; почорнів, як земля, зотлів, як дохла собака!

Вона знову задумала новий бенкет. Тепер, коли собака зліг, ніхто не стане серед дороги. Вона вже рішила, коли і кого покликати. «Небагато покличу, та все щирих товаришок… Менше заходу, клопоту, а більше веселості. Тільки як — то його покликати? Як до його доступитися?»

Вона надіялася на Зіньку. Весела і до всіх доступна молодиця. Зіньці вона сповірила свої таємні думки, і, прогулявши удвох цілий день, рішили зробити бенкет у суботу. Субота саме підхожий день: чи уночі довго загуляєшся — в неділю виспишся… Зранку Параска піде на базар, скупить чого треба, в обід Зінька збігає до панича, а ввечері і бенкет.

Прийшла субота. Цілу ніч перед нею Параска не спала, все пригадувала, що б його купити, що спекти — зварити… Ранком пішла на базар, і насилу удвох з наймичкою донесли ту куплю додому. Коло печі поралися аж утрьох — Зінька помагала.

— Де б його самовара достати? — журилася Параска. — Добре б чаю напитися.

— За чим журитися? — одказала Зінька. — У жида — шинкаря. Не поскупися сороковкою.

— То збігай, сестро.

Зінька побігла з Килиною до жида. Примчали самовар. Час було уже іти і до панича.

— Я минуточкою! — піддобрялася Зінька. Удяглася і побігла.

Не так вона довго проходила, як Парасці здалося. Самотою сиділа вона у хаті, дожидала. Хвилини здавалися годинами… Різні думки клопотали її голову. Що, як він не прийде? Скаже: під монастир підвести хочете… І ніяка божба і клятьба не поможе… Тоді краще умерти!.. Уже б, здається, пора б і Зіньці звернутися, а її немає… Значить — буде. Зговорюються, певно, коли і як краще прийти. А може, вона зосталася його провести. «Ну, та й Зінька! Уже ж я їй за се спідницю наберу… Така щира, така вірна! От і чужа, а й роду не треба!»

Почало темніти, а Параска від вікна не одходить. Світ то двоїться, то троїться у її очах, серце так б'ється! Он щось замаячило біля хвіртки.

— Здається, вона йде. Килино! — скрикує Параска. — Ти молодша, у тебе очі краще бачать — пізнавай, то не Зінька?

— Вона, — одказує Килина.

Серце у Параски ще дужче забилося… Хоч би скоріше йшла, скоріше несла звістку… Вовтузиться чогось біля хвіртки!

— Та швидше! — кричить Параска, вибігаючи надвір стрівати подругу.

— Не поспішай, сестро, — махнувши рукою, мовила Зінька.

— Як?! — ледве чутно спитала Параска, і аж у очах у неї потемніло.

— Вийди, Килино, куди на годину; ми з Параскою побалакаємо, — каже Зінька, увійшовши у хату.

Килина вискочила у сіни і мала підслухувати під дверима. Та хитра Зінька — вона все знає, все чує — вийшла подивитися, де Килина, і вигнала її з сіней.

— Оце яке там святе та боже! — сердилася Килина, виходячи надвір.

— Не буде, і не жди! — мовила Зінька Парасці. Та пополотніла.

— Чому? — і сльози заграли у її чорних очах.