Як ведеться, так і живеться

Це зразу вона не здержалась, посунулась — сіла… Щось забилося під її серцем, щось осадило її на землю… Вона почала приходити у себе, почала пригадувати, де вона, що з нею… Це ж її хата? Так, її… Це сіни, а он і двері у хату… Там її син… його син… паненя, а не мужича… А це під серцем що забилося?.. Вона вже давно почуває себе матір'ю… Се від того москаля… І нужно ж — саме тепер воно нагадує їй про себе… Серце у неї повернулося круто — круто… Що б вона дала, коли б його у неї не було? що б вона зробила?.. ножем би проткнула, аби їй не боліло… Вона ніколи Йосипа не любила; він їй потрібен був, щоб витягти її з неволі, визволити з слави… А більше нащо він? І слава богові, що пішов у москалі, а то б вона його і так покинула… Мужик! неотеса!.. Вона аж стріпнулася вся, коли згадала, що він її обнімав, пригортав до свого серця… Так від його і несе мужиком, харпаком… І те, що під серцем у неї б'ється, теж харпача буде… Господи! і прийми до себе, як тільки воно родиться… Мені легше буде, коли воно повсякчас не стирчатиме перед очима, не колотиме мужичим заводом!..

На другий день розійшлася чутка по всьому місту про ті хрестини. Найбільше балакали люди, як Параска хвостиком бігала за паничем, з котрим вона, ще дівуючи, познайомилася, як судила увесь рід Грицаїв. Настя, бувши на базарі, почула про те і розказала Якову. Яків так і скипів… Рідна кров забунтувала у його серці; образа, насміхи над братом давили його за горло. Він мав був зараз іти до Параски, вичитати перед нею її провини.

— Не займай її. Господь з нею! — уговорювала Настя. — Коли заплодиться недовірок, то й умре вже недовірком!

— Та як вона сміла, сяка — така? — кричить Яків. — Що ми — послідні які, що вона поносить нас, увесь рід? Ми її з калюжі витягли, на ноги поставили… Йосип у у неї не чоловік був? Вона підметки його не стоє!.. А тепер он що заводе з усякими голопузими паничами…

— Ось не сердься, Якове, не нарікай на неї. Може, вона ще і не винна. Молода людина подуріла, а людям здалося навсправжки… А коли й винувата — вона перед богом одвіт держатиме, а не перед нами.

Насилу угамувала Настя Якова не йти. Він не пішов, тільки йому не сиділося в хаті; як сич той, він більше по надвір'ю тинявся.

Швендяючи по надвір'ю, він бачив неабияку біганину в невістчиному дворі. Наймичка разів зо три бігала у базар і щось приносила цілими в'язанками.

— Що це у вас, Килино, затівається сьогодні? — спитався він у наймички через тин.

— Пир на ввесь мир! — відказала та. — Кума на сьогодні запрошено. Так щоб не стидно було його прийняти… Він, либонь, благородний.

У Якова серце заколотилося… Йому хотілося піти і все побити, потрощити, що було накуплено — наготовлено; та він здержався. «Уже ж цілу ніч буду під вікнами швендяти — а підстережу!» — рішив він.

Увечері почали люди сходитись. Яків стояв за тином, прихилившись, видивлявся. Все то йшли більше жінки — її подруги. Аж ось з‑за воріт показалася чиясь низенька постать, загорнута у невеличку шинельку.

— Кум, кум іде! — почувся крик з хати, і всі полинули кума стрівати; а попереду всіх Параска. Розряджена, вимита, вибілена, як пава та — горда та пишна, випливла вона насеред двору стрівати панича. Стріла… здоровкається, бере за руку і веде у хату… Коли за ним зачинилися сінешні двері, то в очах у Якова усе потемніло, голова пішла ходором… І на сю гниду його брата проміняти?! Не пам'ятаючи сам себе, як муха, перескочив він через тин і прямо до вікна. Він стояв за хатою і бачив, як його увели, кинулися роздягати, на почотне місце саджати, потчувати. Очі у Параски, як зорі, грали, лице пашіло радістю. «Ні страму їй, ні сорому, — подумав Яків, — хоч би озирнулася кругом себе, глянула, що вона вже мати».

За паничевим приходом бенкет розвернувся. Полилася горілка, усякі настойки, запіканки; наїдки ломили невеличкий стіл у хаті. Випили чимало, Параска більше всіх і, здавалося, не впивалася, тільки лице її горіло, як калина проти сонця.

— Горенько бути хазяйкою! За всім бігай сама; ніколи і посидіти, і словом перекинутися з добрими людьми, — сказала Параска і сіла поруч з паничем.

Тепер їх Яків гаразденько обох роздивився. Вона красива така, біла та рум'яна; а він — ніс кирпатий, пика зажовкла, вуси руді і рідкі, мов їх миші поточили, зуби ще рідші, та гнилі, та чорні, одні очі спідлоба якось єхидно грають… Коли Параска сіла, то зараз і опустила свою голову на його плече, козиряючи на його масляними очима і важко зітхаючи. Його рука зайшла за її стан і міцно упилася в бік. Якову здалося, що вона наче і геть — то високо піднялася… черкнулася її повного лона… Параска, стріпнувшись, ще ближче нагнулася до панича. Кругом столу жінки сиділи і — п'яні — то плели не знати що, то заводили якусь безконечну пісню.

«Що се воно буде!» — думав Яків, задержуючи своє гаряче зітхання. Воно у його спиралося, рвалося, серце, як молотком, гамселило у груди. Він все держався.