Читаем Як ведеться, так і живеться полностью

— І яке їм діло до того, хто як живе? Коли самі не вміють з людьми жити, коли самі трусяться над усім, з-під себе б їли… так хотять, щоб і всі по їх дудці стрибали! — жалілася вона людям. Люди, звісно, її піддержували… І не було того дня, щоб не було суду над Яковом; вона перетирала усі кісточки, перебирала усі жилочки його — так не ворогують чужі, так не гризуться запеклі вороги між собою!

Яків мовчав, мов і не чув і не бачив нічого. Настя, правда, підбивала Якова:

— Ти б написав Йосипові.

— То що з того? Йосип приїде порядок давати? Нащо ж його серце розраджати? Хай собі як знає, так і живе, — сказав Яків і держався геть собі одсторонь. Раз тільки й не видержав він.

Параску запрошено до молодого дяка кумою. Люди хвалилися, що кумом буде якийсь панич з суда. Параска згодилася, ще й крижмо купила. Як його так, з порожніми руками іти, коли кум золотий хрестик купує. Ніхто не знав ще, хто той кум такий, і Параска не знала — панич, та й годі.

Зібралися і люди, і кума, і батюшка прийшов, а кума немає. Аж ось і він.

— Боже! Іван Трохимович! Здрастуйте! — скрикнула перша Параска до кума.

— Хіба ви знайомі, Парасков'я Остапівна? — питалися люди.

— А як же? давно!.. Ще дівуючи познайомилися. Пам'ятаєте, Іван Трохимович, Ратієвщину. Та й постаріли ж ви як!

І пішла Параска вищебечувати та розпитувати кума, де і як живе. Люди тільки дивуються, коли се Параска познайомилася з паничем. А Параска — поки що тільки щебетала, а як охрестили дитину, випили по чарці, по другій, кров ударила в її голову, давнє пригадалося… Параска підсіла до кума та як у вічі йому не вскоче, ходе слідком за ним, потчує тим — другим.

Байдуже їй чужі, байдуже люди!

— Недобрий ви, Іван Трохимович; відколи знайомі, а ніколи і в хату не наплюєте. Я тепер уже замужем. Уже і дитинка є… синок Василь… Хоч би його провідали… У вас удався, — додала йому на вухо, так що усі почули.

Сусіда Зінька сіпнула її за рукав:

— Параско! що се ти? Оглянься, — люди дивляться!

— А мені що люди? — одказала Параска. — Мого чоловіка у москалі узяли… Я тепер московка — вільна! — і знову накинулася на панича.

Цілий вечір тільки з ним одним і водилася; випивають удвох та підкушують.

Під кінець здалася: хоче встати — не встане; підводиться по хаті пройтись — поточується.

Досиділи до півночі. Пора й розходитись.

— Куму б одвезти, — сказала дячиха дякові.

— Нащо мене везти? Мене кум проведе… Хіба в мене не кум?.. Куме, куме! поцілуємося з кумою!.. — і Параска кинулась цілуватися.

Іван Трохимович разом з Зінькою довели Параску додому. Параска всю дорогу не вмовкала, все щебетала перед паничем, пригадуючи, коли і як познайомилися, коли і де цілувалися.

Що б і слід було скрити Парасці — і те розказала. «Добра ж ти!» — подумала Зінька, довівши Параску до самої хати.

— До мене! до мене! хоч у хату наплюйте! — кричала Параска і на Івана Трохимовича, і на Зіньку.

Панич і не від тих би грошей — блискучі Парасчині очі його вабили, та Зінька почала умовляти:

— Ти тільки подумай, Параско, яка доба… Та що люди скажуть… Твоя наймичка перша усе тому розкаже… — і Зінька вказала на Яковову хату.

Параска похиталася, глянула туди, куди ткнула Зінька рукою, підвела обидві руки, скрутнула одну коло другої і тикнула ними у темну темноту:

— Ось йому!.. Зась!.. Який він мені укажчик?.. Ніхто тепер до мене не мішайся… Я сама собі — голова… Он у мене синок Василь… Вирощу його… мою милу дитину, моє паненятко… вигодую, вивчу… у пани пущу… Паном зроблю… Не вдалося самій панувати — його паном зроблю!.. Ідіть, Іван Трохимович, мій голубчику, мій паниченьку!.. ідіть у хату… хоч подивитись на сина… У мене хата простора… Пізно буде додому — заночуєте у мене… Хай люди кажуть, що кум ночував у куми. Наплювати їм серед голови!

Іван Трохимович уперся. Він нізащо не піде у хату.

— Так завтра… Завтра безпремінно… Чуєте? Буду ждати, хоч зранку!.. — напирала Параска.

— Завтра? Завтра — добре.

Іван Трохимович і Зінька пішли. Параска зосталася сама. Вона ще довго стояла на порозі сіней, дивилася у темне небо, усіяне ясними зорями, і думала… Думки роєм здіймалися у її голові, серце так колотилося у грудях… Їй було жарко — душно… Ніч, тиха, тепла літня ніч, стояла над землею, виблискуючи зорями, мліючи у своїй розкоші… Не одну таку ніч провела Параска з паничем у Ратієвщині, напахуючись пахощів з зеленого листу, квітучих квіток, упиваючись солодкими поцілунками… І тепер все те перед нею. В голові, в очах все те переплуталося, перемішалося: своя комора здалася шатром у липовій зарослі, хата, сіни, де стояла вона, таємним захистком з бузку… Вона бачить його… і, обхопивши одвірки руками, міцно пригорта холодну деревину до свого серця, думаючи — пригортає його…

— Мій любий! дорогий мій, Ваню!.. — шепчуть її гарячі уста…

Перейти на страницу:

Похожие книги

Отверженные
Отверженные

Великий французский писатель Виктор Гюго — один из самых ярких представителей прогрессивно-романтической литературы XIX века. Вот уже более ста лет во всем мире зачитываются его блестящими романами, со сцен театров не сходят его драмы. В данном томе представлен один из лучших романов Гюго — «Отверженные». Это громадная эпопея, представляющая целую энциклопедию французской жизни начала XIX века. Сюжет романа чрезвычайно увлекателен, судьбы его героев удивительно связаны между собой неожиданными и таинственными узами. Его основная идея — это путь от зла к добру, моральное совершенствование как средство преобразования жизни.Перевод под редакцией Анатолия Корнелиевича Виноградова (1931).

Виктор Гюго , Вячеслав Александрович Егоров , Джордж Оливер Смит , Лаванда Риз , Марина Колесова , Оксана Сергеевна Головина

Проза / Классическая проза / Классическая проза ХIX века / Историческая литература / Образование и наука
1984. Скотный двор
1984. Скотный двор

Роман «1984» об опасности тоталитаризма стал одной из самых известных антиутопий XX века, которая стоит в одном ряду с «Мы» Замятина, «О дивный новый мир» Хаксли и «451° по Фаренгейту» Брэдбери.Что будет, если в правящих кругах распространятся идеи фашизма и диктатуры? Каким станет общественный уклад, если власть потребует неуклонного подчинения? К какой катастрофе приведет подобный режим?Повесть-притча «Скотный двор» полна острого сарказма и политической сатиры. Обитатели фермы олицетворяют самые ужасные людские пороки, а сама ферма становится символом тоталитарного общества. Как будут существовать в таком обществе его обитатели – животные, которых поведут на бойню?

Джордж Оруэлл

Классический детектив / Классическая проза / Прочее / Социально-психологическая фантастика / Классическая литература