Як ведеться, так і живеться

— Скажи батькові, щоб він зовсім поділив нас, — шепнула вона на ухо Йосипові.

Йосип мов не чув, тільки після того перестав плакати.

Йосип пішов, і на Грицаєвому дворищі стало глухо — пусто, темно, наче чорні хмари налягли над ним, оповили його. Явдоха не видержала — злягла; Онисько ледве ногами плутає; Яків по хазяйству швендяє — не через те, щоб йому хотілося робити, а треба комусь і за ним дивитись; Настя і ніч і день сидить коло старої та утішає. Одна Параска, як павук, замотавшись у свою павутину, не виходе з хати, а не то зовсім зійде з двору.

Старий часом навернеться до неї, подивиться, що вона або спить коло сина, або чукикається з ним; у хаті райно — багно, сміття по коліна; погляне старий на все те і, не сказавши ні слова, поверне назад.

— Чому таки Параска ніколи не зайде до нас? — допитувалась не раз стара. — Хоч би я побачила її, на онука подивилася.

Настя передала бажання старої.

— Чого я там не бачила? Об чім ми там ще не нагомонілися? — одказала Параска і не пішла.

До чоловічого роду у неї і язик не повернеться… От якби з чужими, найбільше з тими ратієвцями… вона і цілий би день сиділа з ними, базікала та судила свекра — свекруху за те, що її і за рідну не приймають, чортом на неї дишуть, брата — братову — за те, що лащаться до старих, замишляють проти неї, як би її обійти, собі що краще загарбати.

— Та не діждуть вони! Хіба я і в суді правди не знайду? — нахвалялася Параска.

Явдоха як злягла, то більше й не вставала; у піст вона переставилася. Онисько після смерті її наче прибитий ходе, ні з ким не говоре. До того ще від Йосипа все такі нерадісні листи приходять — то занедужав, з мочі вибився, життя йому остогидло. Одібравши листа, старий закличе дяка до себе, зберуться усі докупи (однієї Параски немає), слухають, як дяк охриплим голосом ледве гарика, підсліпими очима розбираючи те письмо, і всіх нападе така нудьга, такий сум!.. А найбільше старого: сидить оце, слухає—слухає, хитає головою, трусе бородою, зітхне глибоко та важко… «Ох, гріхи наші, тяжкі наші!» — промове і проковтне не одну гірку сльозу.

Недовго і старий швендяв, перед зеленою зліг, поболів трохи — та й пішов за старою.

Параска зраділа. Ще труп старого лежав на столі, дожидаючи могили, як вона вже бурчала — ділитись. А як поховали Ониська, вона збила таку бучу! Поспорилася з Настею, погризлася з Яковом; бігала по всьому місту, славила між чужими людьми не тільки брата — братову, рід Грицаїв, а й Йосипа… І то дурний, і неприпітий, як і всі вони. «Казала: скажи батькові, щоб за життя поділив нас, — не схотів?.. Бо дурний, бо безмозкий!»

— Чого ти хоч, Параско? — допитується Яків і ніяк не допитається. То хочеться Парасці нової хати, де Яків живе, — що це за хата? одна порохня! То знову їй не вигодно: стара хата просторіша.

Насилу зговорилися: Параска таки перейшла в нову хату, тільки в придачу Яків переніс з старого двору до неї комору. Леваду, скот, поле — все Яків поділив порівну і сказав, що хоч, те й бери. Параска щось з місяць вибирала, раялася з кумами, з ратієвцями. Вибрала — таки, хоч потім не раз говорила, що її обдурили, що їй не стільки дали, скільки треба.

Гірко було слухати Яковові такі наговори від свого. Раз він зібрався і пішов до Параски побалакати. Параска вилаяла і трохи не вигнала з хати.

— Будь же ти неладна! — сказав Яків і, віддавши ті гроші, що старий зоставив Йосипові, заклявся, що його нога ніколи не буде в невістчиному дворі!

Параска, зоставшись сама, зажила по — своєму. П'ятдесят рублів зоставив Йосип, з тих, що брат дав, сотню узяла вона від Якова, що батько призначив. На ті гроші перше — наперше насправляла собі усякої одежі, накупила дорогих уборів; як нарядиться — то багата міщанка або купчиха; синові нашила сорочок — і жовтих, і червоних, і синіх, черевиків пар з три, шапочок. Не простим мужичим дитям виглядало воно, а паненям чистим, прибраним… І перед людьми вона не нахвалиться ним: «Панич буде, бо й заводу панського», — одкривалася вона перед знайомими жінками, котрі щодня оббивали у неї пороги. Та як їм було і не оббивати, коли у Параски щодня гульня, щодня бенкет. їй уже самій і неуправка — треба наймички. Добрі знайомі і наймичку зразу розшукали. Пішло у Параски життя коромислом!

Гроші, як полова, летіли. Швидко їх й не стало. То що? Хіба в неї немає скоту, котрий тільки даремно харч переводе; землю вона відразу оддала з половини — не самій же, справді, ходити коло неї, обробляти, руки колоти об гострі остюки, ноги бити об жорстку стерню. Продала Параска скотину, узяла півтораста рублів і знову зажила панією. Яків дивився, як переводиться батьківське добро, та тільки серцем болів. Що він зробить? не його — не йому. Він тільки казав сусідам: «Підождіть, не забариться все розтектися, а там і по милостиню підемо».

Люди завжди прихильніші до тих, хто до їх ближчий; до того Парасці заманулося переманити усіх сусід до себе, відбити всіх людей від Якова. У неї завжди для всіх були розчинені двері, через се, що тільки не казалось коли Яковом, усе зразу доходило до Параски.