Як ведеться, так і живеться

Не видержала мати — люди сказали, що в прилипчанській церкві вони бувають, — у неділю зібралась Явдоха у церкву. Хотілося їй і невістку побачити, та не так невістку, як сина, свою дитину. Пішла стара і бачила, як Йосип щиро богу молився, як він зісох — подався. Заболіло серце старої… купила свічечку і понесла повз його. Проходячи, вона бачила, як Параска смикнула Йосипа за рукав і трохи не на всю церкву сказала: «Дивись, он твоя мати пішла». У тих словах чула стара гірку докору, регіт над її горем… Йосип затремтів, аж на лиці змінився і мерщій опустився на коліна.

Сумна — невесела прийшла вона додому, мало чого їла, мало чого пила. Увечері похвалилася старому, що бачила сина, і жалілася, як він змарнів — постарів.

— Так йому й треба! — суворо одказав Онисько.

Мати — всюду мати. Вона вже простила недавню синову провинність, вона зовсім забула про неї. Вона бачила свою дитину замлілу — зів'ялу — хіба від добра то в'яне вона? У неї серце обкипає кров'ю, коли подума вона, яке горе, яку нужду та недостачу терпить її Йосип. Хіба для себе вони з старим працювали за свого віку молодого? Хіба на лихо вона носила, годувала, ночей недосипляла, доглядаючи своїх синів? Яків, слава богу, пристроївся тепер… І пара якраз по йому прийшлася — тиха та робоча, і живуть вони мирно та щасно, не знають вони ні в чому недостачі, не терплять нужди ніякої. Серце радіє, дивлячись на їх життя, як вони порпляться та голубляться. Чи дітки у їх будуть — є кому доглянути, є чим вигодувати. А Йосип? Мов одірвана гілка від рідної деревини… Молодий — дурний, збився з пантелику — провинився… Чи вже ж то вина така, що нема їй опрощення довіку? Хіба він у чужого пішов брати? Хіба не своє він брав? Хіба не точить його серце жаль та досада, що таке зробив, проти свого роду пішов? Може, він і в'яне через те? Хіба йому не бажається назад завернутися?.. Та ба! Буде, кажуть, каяття, та не буде вороття. Чого ж так? Каятися ніколи не пізно, прощати сам господь научає… І стара почала прохати Ониська за сина.

— Хіба ще він не одстраждав свого? — почала вона. — Коли б ти бачив — не Йосип, а тінь йосипова зосталася тепер від його.

— Годі!.. цить!.. — скрикнув старий. — Ти бачиш Якова? бачиш його життя? То і радій одним.

Явдоха замовкла, похнюпилася. Ні він, ні вона всю ту ніч не спали; він мовчки перекидався з боку на бік, вона все стогнала та зітхала.

У Явдохи після тії розмови зосталась одна надія. Батько не зрікався свого сина… її серце чує, що, коли син прийде, припаде до ніг старого, повиниться у всьому, — батько і помилує, і пожалує. І вона почала стороною розвідувати про синові наміри, почала через людей переказувати, хай прийде, повиниться. Йосип не приходив, не показувався. Разів скільки вона ходила на базар, щоб побачити його — і не бачила. Чула, що він ходив по роботах; він — хазяйський син, як простий наймит, робить на чужих людей… Що хотів стати десь писарем, та не прийняли… Що жінка і трохи не жаліє його, хоч він її як на руках не носить. Люди сміються і з його, і з неї, а він мов і не чує.

Минула зима, настала весна. Старий розпочав нову хату будувати задля Якова, а про Йосипа — ні слова, мов його немає у його, мов його не було ніколи… Старий дедалі все старів, горбатів; частіше жалівся; то те болить, то те трудить; іноді і цілий день проваляється у хаті… Частіше і щиріше почав богу молитись.

Ще поки Яків жив через сіни, під однією оселею, і Ониськові і Явдосі було веселіше, обоє раділи синовому щастю, а як перевели його у нову хату, — сум напав такий обох, що за день одно другому слова не скаже… своя хата стала гірше чужої! Так і норовить одно перед другим кинути її, піти куди — небудь, аби не бачити тих стін, у котрих гула колись бучна розмова, чувся веселий регіт, а тепер така нудна німота їх окривала. Куди більше було іти, як не до сина? Кого провідати, як не рідних? Оце старому треба свердла; свій лежить у коморі — і пішов до Якова; пішов та й сів. Слухає, як клопочуться молоді удвох, що те треба зробити, з тим раніше управитись. Як любо невістка Настя вітає його, питає: чи не їв би він або того, або другого.

Старому і їсти не хочеться — а присяде, посиде, послухає їх гомону. Коли це незабаром і стара шкандиляє.

— Пішов та й сів, — гримає на Ониська, а там або хто прийшов, скаже, або що друге вигадає.

Онисько піде, Явдоха засяде. З Настею вона погомоне і про Йосипа, про другу невістку, перекаже їй, що чула через людей, і пожуриться.

— Чому ж вони не прийдуть до вас, не покоряться? Батько б, може, й простили, — каже Настя.

— Піди ж ти! Така вже натура запекла. А може, бог його знає… може, він і хотів би, та вона не пускає. Недобра вона, кажуть, у його; ворочає ним на всі боки, а не жалує…

Тільки що отак розгомоняться, а тут, дивись, і старий через тин гукає… Одному у своїй хаті не сидиться!

Піде Явдоха, перекинуться словом — другим та й помовкнуть надовго обоє.

— Навіщо ти хоч ту хату вистроїв? Нащо ти сина перевів — хіба йому тісно було з нами? — раз спитала Явдоха Ониська.

— Про те я знаю, — глухо одказав Онисько.