Як ведеться, так і живеться

Цілу ніч не спав Йосип; удень і їв мало; ходить, як дурний. Хочеться йому до батька доступити, хочеться йому повідати свою душу, відкрити своє серце… а може, й зглянеться, а може, й зваже. Який батько ворог своєму синові. Та згадає вчорашню розмову… Москаль! — наче молотком ударить його серед голови, і, похнюпившись, він геть одійде.

— Чого ти, сину, засумував? Об чім журишся? — питає його мати.

Йосип мовчав, доки кипіло його серце, доки було мочі мовчати.

— Повідай мені своє горе, — пристає стара.

Не витерпів Йосип і сповірив матері своє лихо. Нічого не скрив син від старої, усе розказав їй і заклявся — забожився, що коли його не спарують з Параскою, то він сам з собою порішить… Багато високого дерева в лісі, багато круч у річці!

Мати поплакала, пожурилася нещасливою синовою долею і пообіцяла при слові батькові сказати. Очуняв, повеселів Йосип, та не надовго.

Після смерті матері, після того випадку з паничем непривітне стало Парасчине життя у дворі. Її допікали гіркими назвами, уїдливими докорами, вибивали паничем очі, звали латаною… Важким та гірким ярмом стало їй її життя. Вона не знала, як з його викрутитись, до того сама помітила, що з нею діється щось — то неабияке. Вона насідала на Йосипа своїми жалощами; Йосип одмовчувався, хоч у серці в його пекло пеклом заводилося. Він скільки вже раз допитувався матері: а що батько? Мати одказувала, що не вибере хвилини, щоб батькові сказати; хоч вона і казала йому, та, видно, недобру звістку одібрала від старого, коли синові не передала. Вона думала: пройде місяць — другий, охолоне Йосипове гаряче серце, одумається Йосип, і розладдя само угамується.

А тим часом сватання Яковове не загаялося. Сам старий їздив на хутори наглядіти собі невістку, а синові — жінку. Чує Йосип — уже і засватали Якова і весілля незабаром… Пекуча печія ухопила його за серце. Тепер, коли Якова оженять, не бачити йому кращого життя, як свого уха, одинокий на чужій стороні, у далекій Московщині скалатає він своє бурлацьке життя.

А тут Параска одно пристає:

— Що ж ти мене дуриш? Ходиш, топчешся та й ніякого проку з тії ходні… Топцюєшся, топцюєшся… Уже мені люди очі тобою висміяли, а ти ні слова. Коли визволиш з цього пекла каторжного?.. Що ж, ти мене з ума хочеш звести?

Тупим ножем по болячій виразці пиляли ті тихі слова Йосипа.

Він прийшов додому і прямо до матері:

— Що батько?

— Не казала. Сердитий усе такий. Зажди, сину.

— Я вже й так ждав… мочі немає ждати! Буде, годі, я сам знаю, що зробити.

Через два тижні ждалося весілля у Якова. Почалося порання, прибирання. Йосип ходив, як тінь. Він нікому ні слова, і йому ніхто нічого. За тиждень перед весіллям було якесь свято; день удався погожий, хоч уже листя падало, осінню пахло, а проте тепло та ясно. Усі сиділи на приспі коло хати і гуторили то про те, то про друге, а більше про весілля. Йосип сидів геть одсторонь, мовчав; це знявся і пішов у хату. Він недовго там був, швидко й звернувся, тільки блідий чогось, непокійний. Не дивлячись ні на кого, він пройшов повз хату і почимчикував прямо на місто.

— Чогось наш Йосип зажурився. Не їсть, не п'є; уночі не спить… з тіла спав. Коли б ще не занедужав, — почала мати.

— Не візьме його лиха година! Хай не швендяє щоночі попід чужими дворами, то все гаразд буде, — суворо одрубав батько.

Розмова на який час затнулася, а там знову знялась. Ніхто не примічав, що Йосип, як тільки вийшов з двору, то, не озираючись, подрав чимдуж, наче тікав від кого.

Уже і смерклося — він не вертався; і вечеряти сіли без його.

— Бач, який він недужий! — промовив з докором батько.

Мати глибоко зітхнула; у неї чогось серце так трудно забилось… Ще ніколи вона не бачила Йосипа такого, яким він їй сьогодні увечері здався.

Пройшла ніч. На ранок пішла мати довідатись у Якова про брата. Яків спав у другій хаті, а Йосипа — тільки місце його тепле.

— А того не було? — болізно спитала вона.

— Не знаю. Видно, не було.

Старе матернє серце наче хто у жмені здавив.

— Це щось воно та значить, щось недаром його немає… І за сніданням не було, і к обіду не приходив.

— Йосип ночував дома? — спитав батько сина.

— Не знаю. Я його не бачив.

Батько тільки здвинув брови і промовив:

— Недужий! — А потім, помовчавши, додав: — Щось багато ми його учили, коли б ще не прийшлося переучувати!

Обід пройшов тихо, сумно. У кожного щось важке лежало на серці, кожен гнітив його у себе, не показуючи другому. Настав знову вечір, а Йосипа як не було, так і немає.

— Що ж це він? у мандри пустився? — сказав батько і пішов з двору.

Старий похилив прямо до Ратієвщини. Вернувся він — уже смеркло, зовсім стемніло і застав стару за сльозами.

— Чого ти скиглиш? Піди лиш краще обдивися, чи все гаразд в хаті? — обізвався він.

— Ще що вигадай! — непокійно одказала стара.

— Вигадуй уже ти… Наш учений не на добре, видно, пустився… Он ратієвці дівки не дошукаються.

— Якої дівки?

— Якої? Його любезної!..

У старої серце похолонуло; як сиділа — так і прикипіла на місці.

— Піди обдивись, кажу, чи все гаразд?.. Від скрині ключі у тебе?

Стара мов не чула; серце її наче хто у лещатах давив; сльози душили.