Як ведеться, так і живеться

На другий день він устав рано і зараз побіг з двору, нікому нічого не сказавши. Аж в обід вернувся та ще й не сам, а з Йосипом. Явдоха, забачивши сина, вибігла його аж насеред двору стрічати.

— Йосипе! Сину мій!.. Моя дитино! — кричала стара.

— Годі!.. годі… Лагодься обідати… Яків дома? Лагодься, кажу, а я побіжу за Яковом.

Старий, наче парубок, повертався. Тільки що Явдоха увела сина у хату та, глянувши на його переголену голову, почала лементувати, як Онисько уже і двері розчиняє.

— Глянь!.. Подивись, що зробили з ним? — з плачем вимовила мати, указуючи на сина.

— Сучі сини!.. сучі сини! — шептав Онисько, хитаючи головою.

Не вспіли перекинутись словом — другим, як у хату суне Настя з сином Грицьком.

— Це Яковова жінка, — каже старий, — Настя… Добра жінка, добра і невістка!

Настя уклонилася, уклонився їй і Йосип. Бистро його очі пробігли по Настиному обличчю і зразу похмуріли… Чого? Йосип згадав свою жінку, що не вийшла проводжати його до прийому, не прийшла і на другий день провідати. Хто його знає, чого він, глянувши на Настю, похнюпився і глибоко зітхнув. Може, почув і докір собі у батьковому слові.

— А де ж Яків? — спитався старий у Насті.

— Він зараз прийде, — одказала та.

Яків не забарився; ще й не з порожніми руками прийшов: здоровенна пляшка горілки виглядала у його з‑за пазухи. Поздоровкавшись, він поставив її на стіл.

— Молодець! молодець!.. Знаєш порядок… знаєш, — прихвалює старий. — А що ж обіду досі немає? — обізвався він до старої, що клопоталась біля печі.

Настя, передавши сина на руки чоловікові, кинулася перемінити стару.

— Сідайте, мамо, за стіл; я молодша, буду за вас правитися.

За обідом Йосипа посадили у середині, між старою й старим; коло Ониська примостився Яків з сином, коло Явдохи прихватками присідала Настя. Всі були сумні—невеселі, всіх давило горе. Йосип з переголеною головою був тим горем, живою докорою у кожного очах. Всі якось несміло дивилися на його, наче боялися, одна Явдоха не спускала очей з свого сина, роняючи сльозу за сльозою. Онисько один гомонів, то хвалив одного сина, то хвалив другого, то невістку, то всіх разом; він, здається, своїм гомоном хотів усіх розговорити — розвеселити, а виходило навпаки… Явдоха плакала дужче, Яків сумно схилився над сином, Йосип ледве держався від сліз. Онисько плутався — почне одно, а зведе на друге… Не пристало, видно, при горі радіти. Він сам незабаром це виявив над собою.

Подала Настя борщ. Онисько налив чарку, узяв її у руки, устав, — за ним усі устали, — і, перехрестившись, почав:

— Слава тобі, господи! Слава тобі, що ти вернув до мене мого сина… Я знав, що він вернеться… Я знав… зна… — старий затнувся, і, наче горох, з очей його закапали сльози. Явдоха тонко та голосно заскиглила.

— Тату! Мамо!.. — роздався серед того плачу глухий Йосипів голос. — Простіть мене… — Він хотів говорити далі, старий не дав.

— Яка твоя вина?.. Нема на тобі вини!.. Ти викупив її… сторицею викупив… — охриплим голосом казав старий, положивши руки на синові плечі. Явдоха, з другого боку припадаючи, голосила:

— Йосипе, дитино моя! Навіщо я тебе родила? Навіщо на муку лиху виростила?

Настя плакала; Яків тер червоні очі, малий Гриць, глядячи на всіх, собі залився. Яків пригортав його, шикав, гойдав — не помагало, та вже Настя, узявши до себе, угамувала малого.

— Одного буду у вас прохати, — почав Йосип, схлипуючи. — Жінка моя… Не думав я… Ледащо… А проте — люблю її… душу свою віддав би за неї!.. Не обидьте сироти!.. — скрикнув накінці Йосип, мов його що за горло давило, не давало говорити.

— Йосипе! — одказав старий, держачи чарку в руках. — Дивися: ото бог… — і, не доказавши, він зразу вихилив чарку.

— Та й кріпка ж яка, аж сльози видавила! — додав старий, утираючи рукавом очі.

Чарка усіх обійшла (і жінки пригубили), і тоді тільки до борщу прийнялися. Після борщу Онисько знову почав частувати, а там — стара, там — невістка. Сльози потроху сохли; замість плачу хата окрилася гомоном. Говорив Онисько, говорив Яків, Йосип, умішувалася і Настя. Одна тільки Явдоха більше слухала розмови, не спускаючи очей з сина та раз поз раз важко та глибоко зітхаючи.

— Чому таки ви своєї жінки не привели з собою? Чому не познайомите нас з нею? — допитувалась у Йосипа Настя.

— А справді, чому її між нами немає? — спитав старий. — Не чужа ж вона тепер нам — яка не є, а все ж невістка.

— Я зараз привезу, — обізвався Яків. — Хіба мені дорого коня запрягти? Йосипе, поїдемо за жінкою? — і Яків, не дожидаючи одказу, хутко метнув з хати.

— Нам би було хоч вареної зварити. Нічим же невісточки і попотчувати, — турбувався старий, коли Яків і Йосип виїхали з двору.

— У нас є калганівка, — хвалиться Настя, — та й тернівки трохи зосталося.

— Мчи, дочко!

Поки Яків та Йосип звернулися, уже увесь стіл був заставлений напитками та наїдками. Запаслива Настя усього нанесла: і коржиків на меду, і горішків на смальці, і ковбасу ще від різдва приберегла; з напитків: калганівки, тернівки, дулівки… Все стояло на столі і тільки дожидало дорогих гостей.