Як ведеться, так і живеться

Онисько грізний — суворий напрямився у другу хату…

Пройшла хвилина — друга важкого ждання; не одна, не дві сльозини викотились з старих матерніх очей… Це наче з-під землі донісся до неї глухий Ониськів поклик:

— Явдохо! Явдохо! а йди лиш сюди.

Явдоха, утираючи сльози, підвелася, пішла у другу хату.

— Бач! — указав Онисько рукою на скриню, у котрої висів вирваний прибой.

Явдоха трохи не впала; скрикнула, кинулась до скрині! Яків, почувши крик старої, кинувся собі було до їх.

— Тобі чого? — грізно спитав Онисько.

Яків подався назад, а батько ще й двері зачинив перед ним і вернувся до скрині.

— Гроші усі? — мов у чавун ударив Онисько.

Явдоха кинулась до прискринку, де завжди були гроші. Онисько з‑за спини її окинув прискринок своїм бистрим оком… в однім місці лежали золоті, в другім біліли срібні, в третьому чорніла мідь.

— А бамажки де? — спитав Онисько.

Рились — рились — бамажок немає. Прийнялись перевіряти усі. Недолічились двох золотих, двох срібних карбованців та бамажок: всього сотні з лишком не стало.

— Так оце син! Оце любимчик? Краще б ти малим був згинув! — скрикнув Онисько, одійшовши від скрині, і почав міряти ступнями хату. Явдоха, схилившись над скринею, плакала.

— Геть! — одіпхнув її Онисько; приправив до дірки прибой, ударив його кулаком так, що він більше ніж наполовину угородився у скриню, з грюком зачинив кришку, запер замком і ключі кинув на долівку до старої, що, зігнувшись, розливалася слізьми.

Серце її боліло — розривалося. Її син, її рідна дитина став злодієм? Та ще у кого? Рідного батька — матір обікрав!.. Це плата за науку, за те, що вигодували — виростили його… Господи! чи сподівалася вона такого? Вона не знає в своєму роді нікого такого, хто б хоч крихту хліба затаїв, не то що гроші. А то гроші, та ще й неабияку силу — сотню рублів… Недаром він такий блідий, такий непокійний вийшов тоді з хати й напрямився прямо з двору. Її серце ще тоді заболіло — занило, воно ще тоді почуло лиху годину… Що тепер люди, почувши, скажуть? Вивчили, продзвонять, на свою голову!.. І нащо йому така сила грошей здалася?.. Прогуля — проп'є з тією чортовою хльоркою! «Ми кров'ю та потом копійку до копійки збирали, не кому ж — їм складали, а він у одну ніч усі спустить… Обійшла, причарувала його, бідного, бісова хльондра… Недаром він зісох так, недаром не їсть, не п'є; як дурний, як чмелений ходе. Уже як двірка — то добра не ждати. З тих дворових завжди усе лихо встає…» — розливалася стара Явдоха гіркими та палючими слізьми.

Онисько ходив по хаті, заложивши руки за спину, німий — мовчазний. Він, здається, не чув, як розлягалась стара, а хоч і чув, то не скидав на те ніякої уваги. Його наче з заліза скутоє тіло тремтіло, по лиці пробігали уразливії смуги; лоб наморщився, брови зсунулись, а очі, як ножі проти огню, блищали — горіли.

Ніхто того вечора не вечеряв. Онисько не спав всю ніч, знай, ходив по хаті, човгав своїми зашкарублими ногами.

На другий день — то Онисько був сірий, а то наче снігом покрився. А тут ще клопоти з весіллям. Стара мала вже одкладати.

— Не треба, — сказав Онисько.

У неділю спарували Якова. Чужі і рідні дивувалися, чого Йосипа на весіллі немає, допитувались старого, старої. Онисько наче не чув, одмовчувавсь, а Явдоха декому похвалилася своїм нещастям і гірко плакала, розказуючи.

Одгуляли весілля, молоду привезли до Ониська. Йосипа все не було. Тільки чутка про його щодня росла — ширилась, то приносила одно, то приносила друге.

У Чорному Яру, либонь, їх звінчано. Весілля було пишне та бучне; молодий і молода були такі наряджені; старости у червоних шовкових рушниках розгулювали; горілка річкою лилася… Весілля, либонь, було невдачливе, на другий день корогва на воротях не розвівалася, та й молоді не знать куди скрились. Одні казали, що бачили їх у Перещепині, другі — у Переволочні, третім хвалився, либонь, Йосип, що подасться на вільні степи у Донщину… Матернє серце розривалося на шматочки, слухаючи те про свою дитину; Онисько мовчав. Вороги Ониськові казали: недаром то він мовчить. Певно, сам Йосипові і грошей дав, і нараяв удрати… Зна, що Йосипові треба іти в москалі, від москалів ото і викручує… Хитрий старий!

Об різдві прийшла нова чутка: Йосип вернувся; найняв десь на Прилипці кривобоку хатину і оселився.

Одна жінка бачила їх обох у церкві і розказувала: змарнів Йосип, постарів, аж зігнувся мов, а вона — нівроку: молодіє та все товщає. Хазяїн, де жили вони, розписував на базарі: не живуть вони — бідують, у хаті — нужда та злидні невилазні. Парасці байдуже про те, один Йосип за всім. Вона знає нарядитися та з ким — небудь поцокотіти, а він — часом і коло печі свої руки каляє, горшки соваючи.