Я бачу, вас цікавить пітьма

Андрій безцеремонно відчинив обидві кабінки. Нікого. Встиг подумати, що Валерка вийшов, поки він ішов назустріч водієві пожежки, аж ось ляснули вхідні двері. Застукали швидкі чеканні кроки. Андрій діяв інстинктивно, і цей інстинкт негайно загнав його в кабінку і примусив заклацнути засувку. Відразу ж ляснули двері, і хтось зупинився просто навпроти кабінки. На мить зробилося тихо. Та раптом ззовні вдарили у двері. Не смикнули, не спробували відчинити, а саме вдарили — сильно, аж засувка жалісно хруснула. Андрюха несамохіть підскочив. Дверцята посмикали. Тепер уже не сильно, навіть обережно — ніби перевіряли, чи тримає ще замок. Засувка і справді висіла на шмарклях, наїжачившись видертими саморізами. Ще одного удару вона не витримає. Відчинити самому? Чи чекати, а щойно він виб’є двері, зацідити кулаком у намальовану мармизу… Але з того боку було тихо. Ні дихання, ні шурхоту. На що він чекає? Щоб Андрій відчинив перший? Чому не доламає двері, раз уже почав? Андрій дивився вниз, сподіваючись побачити черевики того, хто стоїть по той бік, але роздивився лише темне відображення в кахлях. Потім, розсердившись сам на себе, зціпив зуби і, відкинувши засувку, рвучко розчинив двері, готовий битися хоч і з самим чортом.

Нікогісінько. Темним відображенням у кахлях виявилася тінь від прочинених дверей сусідньої кабінки. Порожньо. Він вийшов у залу. Теж ні душі. Навіть бармена за шинквасом нема. Тільки його бурбон досі стоїть на столику. Оглядаючись, Андрій підійшов і взяв напій. Здавалося, голова зараз відкриється, мов у того намальованого клоуна, і мозок розлетиться по кімнаті хмарою мух. Він вихилив склянку і гучно стукнув нею по стільниці.

— Щось відбувається, Андрюхо… — пробурмотів він сам до себе. — Щось дуже дивне.

Розділ 8 Пташка проти звіра

Смерть зволікала. Хоч Христина й думала, що вже померла… Вона навіть сказала собі оте-таки уявне «все» і віддалася в’язкому, як болісний сон, відчуттю сповзання в темряву, але тепер сповзання припинилося. Серце лунко калатало, заглушаючи решту звуків. Через втрату крові думки плуталися, мов у п’яної. Та все ж мозок вийшов із панічного ступору і міг метикувати. Вона жива. Лежить на підлозі. На вкритій поліетиленом кривій, твердій підлозі…

Темна пелена, що застилала очі чорним роєм надокучливих жирних мух, зникла. Навіть болю — й того не було. Не було, щоправда, і на початку, коли він оперіщив її гостро наточеним лезом. Головне, що сам ніж вона відчувала… Відчувала, як він ріже. А болю не було. Так буває, коли рана справді серйозна. А ця — більш ніж: гівнюк перерізав їй горло.

«Не дорізав», — подумала Христина і з якоюсь похмурою насолодою подумки повторила слово «гівнюк».

Вона вперлася долонями в підлогу і підтягла під себе коліно. Пластикова плівка була слизька від крові. Захотілося обережно помацати рану, але боялася, що знову стане зле. І тоді вона може не встигнути. А звалювати потрібно негайно, поки покидьок обмащується лайном чи навіщо він там у біса вийшов… Може, перевдягається тіткою, пошитою зі шкіри інших тіток… Таких самих дуреп, як і вона… Як у тому фільмі… Як він називався… Чомусь здавалося, що там було слово «хлів»… М’яко кажучи, це абсолютно не мало значення, але думки вже закружляли в безглуздому танці, захоплюючи її кудись далеко, де вона не стояла в калюжі власної крові…

Рішуче струснувши головою (насправді ж, лише мляво ворухнувши), Христина підвелася. Підвестися, хоч як це дивно, вдалося з першого разу. А ось встояти було важче — підбор на її правому чоботі був відламаний, і вона зрозуміла це лише тоді, як спробувала опертися на праву п’яту. Дівчина заточилася і не впала лише тому, що наткнулася на стіну. В очах потемніло. Спалахнув дикий, ірраціональний страх, що голова зараз відламається просто по тонкому розрізу, і вона, перелякано захрипівши, затиснула рану долонею. Роззирнулася. Це була дуже дивна місцина, але думати про це не мала ні сили, ні часу. Вона побачила прохід у поліетиленовій ширмі — і цього було достатньо. Машинальним і геть непотрібним рухом Христина обсмикнула задерту на пояс спідницю й непевно, накульгуючи на праву, попрямувала туди.

Звір виринув із жерла великої труби, затиснувши під пахвою дитину, що відчайдушно тріпотала. Думав, вона злякається ножа, але ця дурепа не розуміє, що означає ніж, якого хтось підносить до твого обличчя. Та відпустити її він теж не міг. «Вона впізнала мене, — повторював собі Звір, наче виправдовуючись. — Упізнала і бачила кров…» Він зробить це. Не просто там, звісно ж. Не там, де хтось може почути крики і де в бетонну підлогу можуть намертво впектися сліди крові. Звір усе вчинить там, де й завжди. Усе одно там слід поприбирати. Поприбирати за собою.