Я бачу, вас цікавить пітьма

І все ж параноїдальна впевненість, що в кімнаті є хтось іще, нікуди не поділася. Він спробував абстрагуватися від цієї думки, та збагнув, що вчинити це не так уже й просто. Аж раптом зрозумів. Хоча варто зауважити, це усвідомлення було таке ірраціональне, що навряд чи могло дати полегшення. І менше з тим, він ні на мить не сумнівався, що таки має рацію: цим кимось, що перебував у кімнаті, була стара картонна течка.

Вона лежала на столі, поряд із гаманцем, ключами й телефоном, і відчуття сторонньої присутності незбагненним чином ішло від неї. Так, якби ото за столом терпляче чекала, поки він прокинеться, сама Доля.

Товста, із грубого коричневого картону, на зав’язках. Андрюха здогадувався, що в ній. Він дивився понуро, не кліпаючи, майже переставши дихати. Потім знову ліг і навіть спробував заснути. Та ледве заплющив очі, відчуття, наче він не сам, стало таке сильне і моторошне, що про сон годі було й думати.

Андрій відкинув ковдру. У квартирі було страшенно холодно. Загорнувшись у неї, як у плащ, підійшов до вікна і помацав батареї. Потім зітхнув і з лихим передчуттям підійшов до столу.

Найгірше, що він ні біса не пам’ятав: більша частина вчорашнього дня, починаючи з походу в лікарню, була занурена в непроникну темряву. Нащо ж він так напився… Ні нащо, ні чи довго, ні з ким — Андрій не пам’ятав. Утім, із ким, — міг би і здогадатися, як уже тут оця течка. «У що ти мене вклепав, Валер…» — подумки мовив він. Голова досі гула — і це було огидно.

Та по-справжньому огидно було те, що як течка тут, то він погодився. Підписався. Андрюха ненавидів підписуватися на «те, не знати що». Здається, там іще й про відрядження йшлося. Як же ж не хочеться…

Зблизька течка мала навіть старіший вигляд. Усі оці «Дело №» на обкладинці давно вже перекочували у світ кінематографу… «І де Валерка її відкопав… — подумав Андрюха і потер скроні. — Просто таки раритет». Він невпевнено взявся за брудні, заяложені стяжки і легенько смикнув. Вузол ожив і поворушився, втягуючи в себе петельку одного з «бантиків». Аж тут Андрюха вирішив, що хай там як, а спершу слід умитися. Й пішов у ванну.

Кран надсадно закашляв, потім довго відпльовувався іржею. Нарешті струмінь посвітлішав, й Андрій, набравши повні жмені крижаної води, занурив у них обличчя. Здається, стало ще гірше.

Перемкнув кран і довго грів руки, відчуваючи, як по плечах гуляють мурашки. Потім нестерпно довго вмивався гарячою, аж поки знайшов сили таки визнати, що просто відтягує ознайомлення з умістом течки. Тоді примусив себе випростатися й подивився в дзеркало.

І мало не заволав від того видовища.

Відсахнувся, майже відскочив, боляче гепнувшись стегном об пральну машинку, що хтозна яким дивом була втиснута в це крихітне приміщення. Судомно вдихнув, наче його топили хвилин зо п’ять і допіру дали підвести голову.

Йому привиділося, що із дзеркала дивиться не він, а оте вчорашнє одоробло з намальованим лицем. Здалося лише на мить. Але так ясно, аж він устиг зауважити, як від води попливли намальовані риси.

Андрій важко сів на край ванни. Просто привиділося… Але ж як реально! Потім ледь підвівся, щоб знову глянути на своє відображення. Упіймав себе на думці, що цього разу робить це з острахом. Із дзеркала боязко визирала трохи приголомшена, але безсумнівно його власна парсуна.

— Пити менше треба, — порадив він відображенню.

Утерся. Почистив зуби. Весь час кидав насторожені погляди в дзеркало — нічого незвичайного. «Просто тобі не можна алкоголю, хлопче… — сказав собі. — Взагалі не можна. Маска, от що це було вчора. Сраний жартівник у виродкуватій латексній машкарі… Чи з чого їх там роблять…»

На сніданок була яєшня з беконом, та він, певно, з однаковим успіхом міг перекусити камінням — відчуття в шлунку були саме такі. І йдеться не про те, що він не хотів нікуди їхати. Або — що наобіцяв другові щось таке, чого сам не пам’ятає. Думка, яка не давала Андрюсі нормально пережовувати їжу, була несподівана для нього самого. «Хтось у біді», — думав він і заледве стримувався, щоб не кинути виделку і побігти до чортової теки. Бо мало хто там і у що вскочив…

Нарешті він запхнув тарілку в мийку і повернувся до картонної теки. Чомусь неприємно закалатало серце. Присунув стілець і сів. Іще раз уважно оглянув її. Якісь дивні розводи і плями… На звороті — напис у куточку олівцем: «С.В.С.» Абревіатура? Нарешті Андрій обережно потягнув зав’язки.

Тека була повна-повнісінька. Копії якихось експертиз і протоколів, показання свідків, опис речдоків, попередні висновки… І світлини. Вони вислизнули на стіл самі, немов живі, та насправді на них була смерть. Різна, у розмаїтих, але завжди моторошних личинах. Усі жертви були дівчата. Молоді — приблизно одного віку. Андрій пробігався очима по документах, вихоплюючи найважливіше. Різані рани… Огром крові… У всіх відрізані обидві кисті. Тіла чотирьох жертв знайшли, ще скількись там уважають зниклими. Він наткнувся на назву містечка й підсміхнувся.

— Це ж треба, — вголос мовив він, — Буськів Сад… Поетично!