У горлі знову зашкрябало, він замовк, намагаючись опанувати себе. Валера стиха пробурмотів: «Царство Небесне». Андрюха покусав губу. Відвернувся. Мовчав, либонь, зо пів хвилини.
— Себе винуватиш? — тихо спитав Валера.
— Срати, грати… — глухо мовив Андрій, не дивлячись на друга. А тоді звів на нього погляд. Очі були сухі. Тільки судина луснула в лівому. — Я живцем себе жеру, Валерко… Живцем жеру…
Він знову вихилив до дна… Хміль уже шумував у голові далеким морським прибоєм.
— Я зараз… — сказав Андрій.
Плакати при Валерці не хотілося. Усе-таки вони були дуже різні. Валера — з тих, що про них кажуть «простий» і «нормальний». Простий собі трудяга зі стандартно-щасливою сім’єю, двома дітьми і щорічним відпочинком на Кінбурнській косі. Натомість Андрій найбільше у світі й боявся саме такого розміреного і стандартного щастя, як у Валерки. З самого малечку. Відтоді, як підріс настільки, щоб зрозуміти, який схожий у їхньої сім’ї кожен наступний рік на попередній. Кожен червень — на кожен червень, кожен вечір п’ятниці — на вечір п’ятниці… Андрій намагався розповісти про це другові. Друг, як завжди, сказав: «Подобається тобі, Андрюхо, все ускладнювати». Може, так воно і є… Може, так і є…
Він довго вмивався в тамтешньому крихітному туалеті. Потім встромив руки під сушарку, але вона не працювала. Паперових рушників не було, й Андрій абияк розмастив рештки води по обличчю. Відображення дивилося на нього зацькованим поглядом побитого собаки.
«Дзвінки тут узагалі ні до чого, — подумки озвався він до відображення. — Усе значно гірше, братан, ти й сам знаєш».
Андрій повернувся до столу вже з четвертою порцією бурбону. Валерка відводив очі, вочевидь не знаючи, як і що казати другові за такої ситуації. Він зосереджено масажував серветкою пальці, намагаючись витерти жир, але той не вбирався. Валерка зіжмакав серветку, кинув на купу таких самих і, зітхнувши, витягнув нову.
— Послухай, Андрюш, — нарешті мовив він, поглянувши на друга. — Там, у тубзіку, мило єсть?
Андрій не стримав усмішки.
— Валер, це найгівняніше на світі співчуття, ти в курсі?
— Та я ж просто…
Озирнувшись, Валера сягнув до штори й гидливо витер пальці об тканину. Вагаючись, подивився на них. А тоді тернув об джинси і задоволено крекнув.
— Я той-во… Реально в шоці сиджу, — сказав він. — Не знаю, шо його й сказать… Ти ж любив її, а тут — отаке.
— У тому-то й діло, що ні, — похмуро сказав Андрій.
— Хто — ні? — перепитав Валерка.
— Любити треба вміть, Валер. А я поки і не пробував… Коли вона сказала, що вагітна, — втік. Міг би лишитися, якби
Валерка хитнув головою.
— Правильно — ніякої, — тихо сказав Андрій. — Якщо любиш — ніякої. А взяв учора трубку чи ні — то вже таке… Деталі. А ось те, що казав «люблю», а сам, виявляється, не любив… Ось де
— Який банан? — несміливо спитав Валера.
— У легіоні так зальот називали. А я той іще
Андрій зітхнув і витріщився в цератову скатертину.
— Знаєш, Валер, який був мій перший
Андрюха скривився і знову взявся за склянку. Валерка накрив її долонею вже на півдорозі до його рота.
— Це ти, брате, глибоко копаєш…
— Любов — це і є глибоко. А я поки ще й не наблизився.
Андрій знову спробував підняти склянку, але Валера не дав.
— Тобі б у командіровку, га? Зміна обстановки, робота. Якраз є для тебе…
— Та куди ти мене можеш відправити зі свого райвідділку! На Оболонь?
— Давай, поприкалуйся мені! Відрядити не можу, а порекомендувати декому в главку — можу. Там іменно по твоєму профілю. Покажеш себе — яка не яка, а перспектива…
— Я пас, Валерчику… Мені, мабуть, краще місяць просто вдома пересидіти.
— Ого, які балачки! Хтось уже якось, кажицця, пересиджував.
Андрій прибрав його руку і знову підняв склянку.
— Андрюх, я серйозно! — Валера перехопив його кисть і забрав бурбон. — Зав’язуй пить! І дома сидіти тобі не можна, ясно? Чи ти забув, як ми познайомилися? І ким ти був!
— Ким?!
— Сам знаєш! Реально за тебе переживаю.