Читаем Я бачу, вас цікавить пітьма полностью

За Звіровою спиною намагалася підвестися Христина. Померти було б легше. Певним чином померти їй навіть хотілося. І вона би померла. Але думка, що він скоїть із дитиною те, що і з нею, змусила б Христину встати навіть із могили. Горло боліло так, наче вона наковталася розпечених цвяхів. У голові гуло, але мухи вже не маячіли перед очима, а думки вже не були п’яним буркотінням. Думки були чіткі. Точніше, думка була одна. Вона стугоніла у скронях, завдаючи значно більшого болю, ніж рана, і складалася тільки з двох слів: «Урятуй дитину».

Вона колись читала, а може, бачила по телевізору… Радше, напевно, бачила — Христина рідко читала… Вона бачила, як самка пташки вівсянки відводить від свого гнізда лисицю. На відміну від самців, самки вівсянок сіренькі, непоказні і скидаються на горобців. Їхнє пір’я не переливається на сонці яскраво-лимонним і золотим. Про самку вівсянки ніхто не скаже: «Погляньте, яка пташечка!». Таку навіть у кота навряд чи відбиратимуть. «Це природа, донечко, нічого не вдієш», — ось що кажуть, коли хтось жере некрасиву самку вівсянки… А в тому сюжеті по телеку непоказна пташка каменем впала у траву перед самісіньким лисячим носом, щоб та помітила її й захотіла зжерти. Ба більше: вона прикинулася кривулею. Її мозок навряд чи більший за квасолину, та вона знала, що хижакам подобаються слабкі. І попри те, що більшу частину схованої під черепком квасолини заповнював інстинкт самозбереження, вона мала й дещо набагато дужче. Те, що примусило непринадну пташку ризикувати собою. І Христина подумала, що тепер вона — пташка вівсянка. Адже якщо в тої вистачило розуму й відваги відвести хижака якнайдалі від пташенят, то вистачить і в неї.

Через зламаний каблук її хода і справді була кособока і стрибуча, як у пташки, яка вдає, наче не може злетіти. Вона вийшла із поліетиленової ширми і подивилася туди, де зачаївся в мороці каменярень Звір. Тут його нікому спинити. Крім непоказної кульгавої вівсянки.

— Я розкажу, хто ти! — гукнула вона в темряву коридору, що ішов униз, і попрямувала до виходу. — Сьогодні всі дізнаються, хто ти насправді!

Він мусить почути. Має зрозуміти, що в неї вистачить сили.

— Я розкажу всім! — прокричала вона, і звук відлунював у горлі бритвовим болем.

Христина відчувала, що скоро голос її зрадить. Скоро замість крику буде лише болісний шепіт. Труба! Їй потрібна труба. І Христина пришвидшила крок.

Звір зупинився, нишпорячи ліхтариком по стінах. Темна печериста порода, здавалося, вбирає в себе саме світло — промінь залишав на ній блідий, ледь помітний полиск. «Це здається, — сказав він сам собі. — Просто тут дуже темно і стіни чорні… Зараз очі звикнуть». Він завмер, сподіваючись почути кроки чи, можливо, дихання. Тиша. Недоумкувата чи ні, а в неї вистачило кебети зачаїтися. Звір навіть перестав дихати… Але єдиний звук долинав із‑за спини: верескливим і переривчастим голосом недобита дівка волала, що всім розповість… «Дожену потім», — вирішив Звір, хоча не був певен, що зможе впіймати обох. Дівка мусила здохнути! Навіть якщо ніж не зачепив артерії, вона не мала стрибати по катакомбах і лементувати! І якщо припустити, що вона доплигає до людей…

«Не доплигає!» — подумки урвав сам себе і ступив у пітьму.

Очі призвичаїлися, й тепер у світлі ліхтарика він бачив стіни низького коридору з численними розгалуженнями, що починався попереду. Він знайде її — вона не могла відійти далеко.

«Я розкажу, хто ти!» — пролунало позаду, і далекий голос тепер звучав лунко, наче якби вона кричала з діжки.

«Із труби! — здогадався він. І ніби на підтвердження цього здогаду, зацокав по металу її вцілілий обцас. — Ще трохи і вона точно втече!»

— Тварюка… — процідив він крізь зуби і, вагаючись, озирнувся.

Недоумкувата однак не вибереться. Ніхто не вибереться, якщо бодай двічі поверне в котресь відгалуження в цій непроглядній пітьмі…

І він побіг назад.

Туди, де кульгава пташка вівсянка, голосно волаючи, вибралася з каменоломень, сподіваючись, що Звір піде слідом — якнайдалі від її пташеняти.

<p>Розділ 9</p><p>Поганий у поганому світі</p>

У кімнаті хтось був. Андрій із цим відчуттям прокинувся, й воно нікуди не поділося навіть зараз, коли він обвів поглядом порожню, єдину кімнатку квартири. Старий круглий обідній стіл заповнював добрячу частину простору. Ще були два стільці, на одному з яких охайно складене те, що він скинув перед сном, книжковий стелаж, де замість книжок лежали рівні стосики Андрюхиного одягу (його, як і колись, легко можна було вмістити на дні наплічника), і, власне, диван, на якому він спить — ото й уся обстановка. І все ж, у кімнаті достеменно хтось був — і це відчуття охоплювало так чітко, аж наче тиснуло. Чи, може, заліз під диван, якби це румовище не лежало на череві. Ні, тут, напевно, не найкраще місце гратися в хованки…

Перейти на страницу:

Похожие книги

Абсолютное оружие
Абсолютное оружие

 Те, кто помнит прежние времена, знают, что самой редкой книжкой в знаменитой «мировской» серии «Зарубежная фантастика» был сборник Роберта Шекли «Паломничество на Землю». За книгой охотились, платили спекулянтам немыслимые деньги, гордились обладанием ею, а неудачники, которых сборник обошел стороной, завидовали счастливцам. Одни считают, что дело в небольшом тираже, другие — что книга была изъята по цензурным причинам, но, думается, правда не в этом. Откройте издание 1966 года наугад на любой странице, и вас затянет водоворот фантазии, где весело, где ни тени скуки, где мудрость не рядится в строгую судейскую мантию, а хитрость, глупость и прочие житейские сорняки всегда остаются с носом. В этом весь Шекли — мудрый, светлый, веселый мастер, который и рассмешит, и подскажет самый простой ответ на любой из самых трудных вопросов, которые задает нам жизнь.

Александр Алексеевич Зиборов , Гарри Гаррисон , Илья Деревянко , Юрий Валерьевич Ершов , Юрий Ершов

Фантастика / Боевик / Детективы / Самиздат, сетевая литература / Социально-психологическая фантастика