Я бачу, вас цікавить пітьма

— Ти сам сказав, що головне вибір, — Харитон хитро примружився. — Уже здогадався, в чому буде підступ?

Андрій задумливо покусав губу.

— Ти мене вб’єш? — спитав нарешті він.

— Ми з тобою підійдемо до цього максимально близько, — повільно кивнув Харитон. — Так близько, що коли там ти не пройдеш по мосту до заходу сонця, то тут ти помреш. Це ясно?

— Цілком.

— З монетою в роті, — нагадав Харитон.

— З монетою в роті, — кивнув Андрій.

Харитон озирнувся на став. Поверхня збрижилася і потемніла. Повіяв холодний, непривітний вітер.

— І все-таки, нащо це тобі? — запитав він.

Його тон, наче казав: «Ану ж, скажи мені правду, яка справжня причина?»

— Я не знаю, як на це відповісти.

— Кажи те, що відчуваєш.

Андрій помовчав.

— Моє обличчя більше не намальоване.

— То он на що ти замірився! — Харитон задумливо покивав. — Що ж… Приходь сюди увечері, коли зможеш роздивитися на небі три зірки. Сам приходь. Скажеш комусь бодай слово — угоди не буде. Ти ж розумієш, що я дізнаюся, так?

— Розумію. Іще запитання можна?

— Шуруй.

— Як ти це зробиш?

І Харитон вишкірився лихою посмішкою:

— Не боляче. Тебе ж саме це цікавить? Буде зовсім не боляче.

Розділ 63 Не боляче

Вони зупинилися на заправці. Андрюха нервово поглядав на небо. Сонце щойно сіло, і синява стрімко втрачала барви. Хмар майже не було.

— Ти й сам не помітиш, як усе наладиться, — казав Валера, жестикулюючи шоколадним батончиком. В іншій руці він тримав стаканчик кави. — Налягай на спорт. Режим обов’язково. Може, знайдеш собі кого…

Андрій флегматично помішував у стаканчику смородиновий чай.

— Ти там воронку до центра Землі робиш? — поцікавився Валера. — Пити збираєшся?

— Та все нормально… — Андрій знову тривожно глянув у вікно на небо, що стрімко темніло. — Гарячий просто.

— Тобі, Андрюх, головне не зациклюватися. Слухай, а хочеш на вихідні у Львів газонем? Або в Одесу можна, як потепліє.

— Валер… Для чого ми живемо, як ти думаєш?

— Шоб завтра здохнуть! — упевнено відповів Валера і реготнув.

— А серйозно?

— Так я ж серйозно! Живем та й живем. Нас же не питалися, правильно? Шось у тебе прямо неважненький вид. Заболів?

— Та просто… Живота скрутило. Скоро прийду.

Андрюсі хотілося сказати ще щось. Попросити, щоб навідувався в лікарню до Алісиної манюньки. Або — що Валерка його найкращий друг. Але будь-яка фраза в такому дусі могла видати його з головою. І він просто вийшов у двері з табличкою «WC», за якими короткий коридор провів його повз два санвузли просто до службового виходу. І вислизнув у вже майже згаслий вечір.

Коли попутка висадила його неподалік від ставка, вже стемніло. Андрій неспокійно оглянув небокрай. Низько над обрієм висіли дві тьмаві зірки.

У темряві продиратися крізь чагарі було не так уже й просто. Він двічі вгруз кросівкою в глибокій багнюці й, нарешті, лаючись, вибрався на берег. Здається, місцина була та сама. Андрій ступив до води, оглядаючи поверхню ставка. Скільки сягав зір, вона була безлюдна. Почав вдивлятися в кущі позаду, але там теж не було ні душі. Нервово глянувши на годинник, Андрій вище застібнув куртку і поглянув на небо. Заважали дерева. Задерши голову, він вертівся й так, і сяк, усе намагався роздивитися третю зірку.

— Та он же вона! — пролунало позаду, й Андрій мимохіть здригнувся. — Щойно з’явилася.

Харитон стояв у повен зріст у вузькому човні, і, здавалося, він привид, що летить над водою. Човен із тихим шелестом зарився носом у пісок. Харитон пружно скочив на берег. На ньому, як і раніше, був зелений армійський плащ.

— То що? — запитав Андрій. — Який план?

Йому було не по собі. Харитон підійшов упритул і втупився в нього прозорим поглядом.

— Боїшся? — і досить таки відчутно плеснув його по животу, що, либонь, мусило означати підбадьорливий жест.

Удар неприємно віддався у печінку, і слово «ні» застрягло в Андрія в горлі, розлившись по язику відчуттям гіркоти. «Боюся», — подумав він.

— Не бійся, — вишкірився Харитон. — Я ж казав: це не боляче.

І він, без подальших міркувань, рішучо подався в бік дороги.

На узбіччі на них уже чекав знайомий вугільно-чорний «Пежо» з французьким написом «Екскурсії на човнах». Перше ніж сісти за кермо, Харитон скинув плащ-палатку і вийняв із кабіни улюблений шкіряний плащ, що відливав багрянцем навіть у темряві. Він швидко його надягнув, й обидва заскочили в кабіну — наче спільники, які добре знають, що робити.

Двигун загарчав, і мікроавтобус рушив, стрімко набираючи швидкість. Вони помчали порожніми вулицями Кагарлика, вочевидь перевищуючи всі можливі обмеження. Зо два рази Харитон геть безпардонно проїхав на червоне.

— Куди тепер? — трохи нервово запитав Андрій.

— Туди ж таки, — відповів Харитон.

— Я думав, буде щось типу… Ритуалу. Перехід із цього світу в той…

Харитон скривився:

— Усе значно простіше.

Андрій чекав продовження, та, вочевидь, це і була відповідь. За пару хвилин вони вже виїхали на трасу. Харитон хвацько об’їжджав вибоїни, не збавляючи швидкості. Він явно поспішав. Зовсім не так, як першого разу.