Аж раптом, наче відчувши Андріїв погляд, він обернувся і подивився в їхній бік.
— Це він! — закричав Андрюха. — Валерко, це він!
І побіг, перестрибуючи грязюку і ламаючи гілки кущів, наче наляканий лось.
— Куди… — тільки й устиг кинути Валерка, як Андрюха вже зник за деревами.
Валерка лайнувся й кинувся вслід.
Андрій вибіг до води метрів за сто. Човен погойдувався зовсім недалечко від берега. Чоловік стояв спиною, він розмотував котушку з волосінню.
— Ну, здрастуй, Харитоне Еребовичу! — голосно поздоровкався Андрій.
Чоловік заходився вертіти головою, наче не був упевнений, почулося чи ні. А тоді, нарешті, розправив дурнуватий каптур і розвернувся. Сталеве лице, глибокі складки зморшок, сиве волосся з-під плетеної шапочки. Років шістдесят з вигляду, а може — значно молодший, просто добряче помотлошило життя.
— Пливи сюди! — гукнув Андрій. — Є розмова!
На берег вибіг захеканий Валерка. Чоловік здивовано перевів погляд з одного на іншого і кліпнув. Тоді зачудовано озирнувся, наче посеред ставка міг стояти ще хтось, до кого Андрій і звертався.
— Кінчай прикидатися! — знову заговорив Андрій. — Я тебе впізнав!
— Ідіть нахрін! — раптом сварливо вигукнув чоловік і схопив весло. — Наркомани прокляті!
І він рішучо штовхнув човна далі від берега.
— Стій! — загорланив Андрій і кинувся вперед.
Валерка встиг ухопити його біля крайки води.
— Ти сказився!
— Це він, Валерчик, він! — упівголоса зашипів Андрій.
Валера понуро подивився на Андрюху, зітхнув, склав руки рупором і звучно гукнув чоловікові в човні:
— Шановний! Кримінальний розшук! На пару питань підпливіть. Добровільно.
Чоловік у човні перелякано озирнувся. Валера помахав йому посвідченням. Довговолосий явно не хотів розвертати човен. Він зупинився метрів за п’ять, уперши весло в дно.
— На берег не вийду! — попередив він. — Не маєте права!
— Та ми ж тільки спитать, — спокійно пояснив Валера. — Ось людина потерпіла. Каже, ви схожі на чоловіка, який шахрайськими діями виманив у нього матеріальні срєдства.
— Та я перший раз його бачу!
— Не бреши! — вигукнув Андрій. — Я впізнав тебе, Харитон!
— Афанасій я. Афанасій Коцит.
— Бреше! — Андрій аж підстрибнув, і Валерка щосили вчепився йому в рукав. — Пусти, дай я з ним поговорю!
— Не смій мені тут закон нарушать! — прошипів Валерка Андрію на вухо. — Зовсім уже здурів!
Андрій насупився, але вириватися перестав.
— Немає такого прізвища Коцит, зрозумів? — крикнув він чоловікові в човні. — Валер, хай він документи покаже!
— Так откуда ж… — чоловік у човні знітився. — Я ж рибу ловлю… А ваші документи подивитися можна?
— Кончай виступать, — тихо сказав Валера і міцніше стиснув Андріїв лікоть.
— Це він, Валерчик! Хіба я не бачу — чи що! Я й голос його прекрасно знаю! — й Андрій знову звернувся до довговолосого: — Не валяй дурня, Харитоне Еребович! Просто відвези мене назад, і все! Просто відвези!
— Та я перший раз тебе бачу! — звів плечима довговолосий. — Ви документи будете показувати чи ні? Або я краще ментів викличу…
Щось бурмочучи, чоловік у човні дістав старий кнопковий телефон і короткозоро зіщурився на екран.
— Хорошого вам дня! — Валера смикнув Андрія за рукав. — Вибачте, що потурбували.
Чоловік у човні відразу сховав телефон, даючи на здогад, що конфлікт вичерпано, але Андрій впирався, мов дитина, яку забирають з іграшкового магазину.
— Я ж упізнав тебе, Харитон! — не вгавав Андрій. — Я тебе впізнав!
Але довговолосий енергійно вперся веслом у дно, і човен легко поплив геть.
Увесь зворотний шлях Андрій щохвилини озирався на темну рисочку човна на плесі.
— Реально, буває так, що люди похожі, як близнюки! — втішав Валерка. — Ти от прямо сто процентів упевнений, а то — не він!
— Добре, що ти мене розумієш, — сказав Андрій, і знову озирнувся. — Такий схожий, я чуть умом не поїхав…
— Та, розумію канєшно! Я б і сам на твоєму місці…
Андрій не слухав. Він дивився, як темна рисочка розвернулася й знову попливла до берега.
Вони вийшли до автостанції. Валерка гучно тупав, збиваючи бруд із взуття. Раптом Андрюха виразно поплескав себе по кишенях.
— Валерчик! Я гаманець посіяв! Коли крізь кущі ломанувся!
— Шо, реально?
— Жди мене в авто, добре? Я швиденько мотнуся…
— Давай уже разом…
— Ти краще під’їдь ближче і забереш мене, добре? Щоб я туди-сюди не бігав. Він стопудово в кущах валяється — я там чуть не загримів.
— Я отам зупинюся. Бачиш будинки?
— Супер. Я швидко, Валер!
…Човен стояв там само, де й минулого разу. Довговолосий курив, пускаючи дим кільцями, і дивився, як тьмяніє під заходом сонця поверхня ставка.
Андрій підійшов до самої води і мовчки став. Чоловік у човні озвався перший.
— І нащо тобі на той бік? — не обертаючись, запитав він.
— Заради дитини.
— У цьому немає ніякого сенсу.
— Сенс не головне.
— А що ж головне? — він напівобернувся.
— Вибір.
Харитон гмикнув і замислено випустив іще одне кільце диму.
— Ви сильно змінилися, Андрію Олександровичу, — він наліг на весло, і човен розвернувся.
— Відвезеш чи ні?
— Монета буде лише одна. Розумієш, що це означає?
— Що ти вирішив дати мені монету. Цікаво, чому.