Я бачу, вас цікавить пітьма

…Харитон висадив його на площі й негайно помчав геть, не мовивши й слова на прощання. Площа знову була по пояс завалена снігом. Навіть стежинок не протоптано. Андрій щільно застебнув легку весняну куртку, тужливо зауваживши, що вбраний не зовсім по погоді. У кишенях знайшлися вовняні пальчатки. Він надів лише одну. Другу притиснув до носа, щоб не дошкуляв запах гару. Між п’ятиповерхівками показався безживний сонячний лик, майже позбавлений світанкового перламутру. Світилися криваво-червоним метрові літери: «Я ♥ БУСЬКІВ САД».

Подивився на годинник. Майже восьма. Цієї миті збагнув, що немає жоднісінького плану. Весь цей час він ні разу не замислився про те, як розпорядкувати лічені години світлового дня. Хоча сякий-такий план був від самого початку. Просто тоді він іще не знав, хто вбивця.

Й Андрій похмуро пішов у бік медпункту.

Позаду нього на досконало білому чолі свіжого замету раптом виникла ямка. Сніг обсипався сам по собі, щойно верхівки кучугури торкнулося сонячне проміння. Й одразу ж у схожому на маленьку нірку отворі щось промайнуло і знову сховалося. Краї ямки провалилися ще більше.

У снігу щось квапливо зарухалося. Ще мить… І ось уже на верхівці замету обтрушується маленька скуйовджена пташка. Видавши тоненьке «цвінь», вона випростала крила і знялася просто у блякле небо.

Андрій цього не бачив, та якби ви були там, то напевно зазирнули б у снігову печерку, яку залишила в кучугурі маленька пташина. І тоді там, під снігом, ви б здивовано розгледіли мертве дівоче лице. Та найдивовижніше було б те, що маленький тунель, із якого вилізла пташка, вів просто до безбарвних вуст дівчини, так ніби птаха видобулася просто в неї з рота.

Дерев’яні двері медпункту були замкнені. Андрій гучно постукав. Потім іще. Вікна світилися, але всередині панувала тиша. Нарешті почулися кроки, і двері прочинилися. Смуга світла лягла на точене дівоче личко.

На порозі стояла Ксенія.

— Ти?! — вирвалося в Андрія.

Вона здивовано звела брови й прочинила двері ширше.

— Ми знайомі?

— Ти… Мене зовсім не впізнаєш?

— Взагалі-то, ні… — вона трохи насторожилася й відступила на пів кроку.

— Ми якось були зустрічалися… Не має значення, — в голові по-зрадницькому спалахнув образ її оголеної. — А Євген Павлович є?

— Він на дев’яту приходить, — вона напружено причинила двері. — А що ви хотіли?

«Не марнуй часу, — нагадав він собі. — Жодної хвилини».

Андрій рішуче вставив ногу в отвір — ще доки вона зойкнула, — і вштовхнув її всередину медпункту.

— Ми знайомі, Оксі, й дуже близько. Ти ні біса не пам’ятаєш, але байдуже. Слухай: у тебе був син, що народився з пороком серця. Він прожив лише шість хвилин. Ти дала йому ім’я й попросила, щоб його написали на бірці й причепили хлопчикові на руку. Тепер ти розповідаєш цю історію всім своїм коханцям, від яких надієшся завагітніти.

— Хто ви такий… — її очі перелякано розширилися.

— Зараз це взагалі не має значення. Важливо те — що це брехня до останнього слова.

— Я не розумію…

— Як звали твою дитину?

— Якого хріна… — вона труснула головою, ніби намагалася відігнати ману, і вийняла телефон.

Він спритно перехопив її кисть.

— Відпусти! — крикнула вона. — Ти знаєш, хто мій чоловік? Він уб’є тебе!

— Кастетом, правильно? — підказав Андрій і помітив, як у її очах промайнув справдешній жах. — Як хлопця з пожежної станції?

— Ви з поліції?

— Оксі, як звали твого сина? Скажи не для мене, а для себе самої — яке в нього ім’я? Як ти його назвала?

Вона хотіла щось сказати, аж раптом застигла, ледь ворушачи губами, ніби звуки прилипли до них і ніяк не хочуть вилітати.

— Його ім’я повинне було спалахнути у твоїй пам’яті тієї миті, коли я спитав! — напосідав Андрій. — Але там порожнеча, правда ж?

Її погляд став безпорадний. Рот викривився німим плачем або, може, криком. Він нарешті відпустив її, і Ксеня почала задкувати, аж нарешті вперлася в стіну.

— Правда в тому, що ти ніяк не називала свою дитину, — проказав Андрій. — Ніякого пороку серця, ніяких шести хвилин. Дитя просто не вписувалося у твої плани. І ти покинула малюка взимку на будівництві неподалік від дому. Сказати, що з ним сталося, коли ти пішла?

— Хто! Ти! Такий! — викрикнула вона, судомно, болісно вдихаючи після кожного слова.

Він ступив до неї, і Ксенія, налякано верескнувши, зіщулилася, наче в передчутті удару.

— Я все зробила! — заскімлила вона, і по її щоках потекли сльози. — Усе, як сказав Чоловік у Червоному! Там згоріли люди! Що йому ще треба?!

— Оксі, — м’яко мовив він, — я хочу запропонувати тобі прощення.

Ці слова справили на неї несподіваний і якийсь нищівний ефект. Вона сповзла по стіні, ніби ноги перестали її слухатися, обхопила руками свої тонкі плечі і гірко-гірко заплакала, немов сама була беззахисною дитиною.

Кажуть, люди стають кращі, коли плачуть. Кажуть, щирі сльози змивають наліт виправдань і знову перетворюють тебе на дитину, котра поки що не навчилася до пуття брехати навіть мамі, не кажучи вже про себе саму.