Валерка склав із виставкового проспекта кораблик і заходився їздити ним по столу.
— Чого зразу: сидіть… Живи собі! Живи, як жив до аварії. Ну, було то й було. Книжку потім напишеш.
— Я не можу так, Валер. Я повинен знайти вбивцю.
— Здрастє вам! Яка разниця, хто вбивця, якщо всі троє тогось… Кеди за ікону закинули. Знешкоджений твій убивця, можеш не париться.
Андрюха відсутнім поглядом дивився в порожнечу. Паперовий кораблик доїхав до краю столу і розвернувся на інший галс.
— І, кстаті, дєвочка ця… — продовжив Валера. — Щитай, два місяці пройшло. Даже єслі там час якось по-іншому тече, все’дно шансів немає.
— Немає значення. Немає значення, чи є шанс.
— Що ж тоді має значення?..
— Правильні Вчинки.
— Так, а кому ж тоді треба твій вчинок?
— Мені. Мені треба, Валер.
Зачепившись поглядом за кораблик, Андрій стежив, як він лавірує поміж хлібних крихт, огинаючи червоний буй пляшечки «Табаско». Він уявив собі крики мартинів. І як хвилі вдаряються об борт, здіймаючи в небо розсип сяйливих солоних бризок. І в цій уявній картинці було більше звуків і запахів, ніж у його новій реальності. У цій картинці було життя.
— Я тобі так скажу… — почав Валерка, й далі лавіруючи корабликом.
— Чекай! — раптом пожвавився Андрюха. — Дай-но цю штуку…
Валера здивовано простягнув йому кораблика, й Андрій повернув до світла один борт. На фрагменті картини біля самої «корми» були зображені красиві довгопері птахи, що злетілися на всипаний перлами острівець, ніби намірилися поласувати.
— Пташки клюють перли! — пробурмотів Андрій.
— Шо-шо?
Андрій швидко розгорнув проспект і розгладив долонею. Потім квапливо витягнув із кишені зіжмаканий аркуш для нотаток і теж розгорнув.
— Це та сама картина, про яку Личман казав!
Вони схилилися над рекламою, мало не торкаючись чолами.
— Це шо ж таке треба курить… — прокоментував Валера. — Диви, ніж із ушами! Реально!
Він тицьнув пальцем у проспект і реготнув.
— Заткнися, прошу тебе… — Андрій аж підвівся, намагаючись побачити щось знайоме.
— Може, давай я в інтернеті знайду?
— Я ідіот, Валерчику, — прошепотів раптом Андрій і сів. — Я ідіот.
На зображеному в проспекті ще одному фрагменті картини простий кухонний ніж припнув до небесно-блакитного щита відтяту людську руку. На складених у жесті благословення пальцях балансувала «неправильна» гральна кістка — чотири, п’ять і дві цятки на сусідніх гранях.
— «Мистецтвом треба цікавитися», — відчужено мовив Андрій. — Господи, як же ж я по книжці не здогадався!
Він раптом різко скочив, витягнув із куртки книженцію в паперовій палітурці й роздратовано грюкнув нею об стіл:
— Убивця не один із трьох. Я від самого початку не там шукав, Валер! Від самого початку!
— Шось я не врубаюсь…
— Він не був на площі.
— Так, а як же тоді…
—
Валера гортав збірку, уважно вивчаючи помітки на полях. Книжка називалася «Тисяча анекдотів на всі випадки життя».
— Усе правильно, — сказав він. — І знаєш, який розділ тут найбільше пописаний? «Медичний гумор». Заціни, карочє…
І він зачитав уголос перший-ліпший анекдот із поміткою
—
—
Андрій сидів білий, наче крейда…
Розділ 61
Під площею
…Христина підвелася посеред площі та знову впала. Євген Павлович не відводив од неї чіпкого погляду. Лікар наче помирав і воскресав разом із нею. От тільки воскресав він тоді, коли його жертва падала й опинялася коло краю загибелі.
Тоді телефон знову завібрував. Євген Павлович відчув мало не фізичне бажання відповісти. Він
Аж раптом у лікаревій голові щось клацнуло. Що зробить папік, коли нарешті знайдеться хтось — хоч і сам дідько, — хто передасть слухавку відповідальному за монтаж? Він скаже: «Вмикайте, і не хвилює!» О, повірте, навіть якщо через це може згоріти все селище, Павло Борисович скаже саме так.
Найближча решітка дощової каналізації була якраз на розі. Євген Павлович досить швидко намацав її під свіжим снігом. Пальці защеміли від холоду, коли вхопився за металеві прути, але він не зважав. Аби тільки вистачило сили підняти.