Я бачу, вас цікавить пітьма

Вони їхали Володимирською. Валерка відчинив вікна, і в салон увірвався розмірений речитатив київської бруківки.

— Весна! — з насолодою сказав він. — Чуствуєш?

— Ні, — Андрій ледь причинив своє вікно. — Бензином тхне.

— Я йому про весну, а він — «бензином», — Валерка зітхнув. — Змінився ти, канєшно.

— Зате не бухаю…

— Кажу ж — змінився. Раньше б точно на бутилу присів. Після такого…

— Якби я зараз почав, то був би гаплик. Тому — ні‑ні.

Андрій знову ввімкнув запис із Валерчиного автовідповідача і приклав динамік до самого вуха.

— Чого ти там іще не чув… — форкнув Валера.

— Може, хоч якась зачіпка. До речі, сьогодні Личман ідею підказав. Випадково.

— Послухай, а нафіга взагалі туди вертатися? Ну, був ти десь. Тепер ми точно знаємо, що це не приснилося і криша в тебе тоже не поїхала. Супер! А повертатися нащо? Ти ж єлі вигріб звідти!

— Я, Валерко, «єлі вигріб» на пожежному авто з палаючого селища.

— Можна подумать, це авто щось би рішило!

— Сам факт, — Андрій стенув плечима. — Сам факт…

Той зібрався заперечити, але раптом Андрюха аж підскочив на сидінні:

— Стоп-стоп-стоп, Валерчик! Отут направо поверни, будь ласка!

Андрій не відводив очей від якогось білборда.

— Так а шо ми там забули…

— Давай-давай, перелаштовуйся! Потім розкажу! — Андрюха висунувся у вікно і почав жестами зупиняти автівки на правій смузі.

— Так, а де там обідати… — Валера знехотя ввімкнув поворотника. — Я в макдональдс не піду…

— Та повно ж кафешок…

— Тільки дорого… — буркнув Валера, й авто пірнуло на Софійську.

На білборді, що лишився позаду, був напис:

Цифрові інсталяції на Софійській:

БОСХ, ДАЛІ, ПІКАССО

…Але по понеділках виставка не працювала. Охоронець дав їм яскравий проспект із фрагментами відомих картин і закликами приходити будь-якого дня з вівторка по неділю, і вони пішли звідти.

Обідали бургерами — Валера маламурив свій з насолодою, Андрюха пережовував меланхолійно, наче виконував марудну роботу.

— Нефігові бургери, — похвалив Валера.

— Угум, — Андрій втер губи і залишив на тарілці добру третину. — Я, Валерчику, смаку не відчуваю. Взагалі.

— Давно?!

— Ото як повернувся.

— Так, може, грип який чи що… Коли ніс заклало, так буває — яблуко від груші не отлічиш!

— Я зараз яблуко від поролону не відрізню. І нежитю немає.

— А врачі шо кажуть?

— Личман каже, психосоматика.

— Оце даєш… Треба брать себе в руки, — Валера відставив порожню тарілку. — Жаль, що ти в «Міраж» не захотів.

— Здурів чи що…

— Шуткую-шуткую… — квапливо запевнив він. — То шо там дальше? Про дєтство. Новий год у поїзді.

— Так от… Як сказав Личман, усе може бути пов’язане. І якщо той випадок на мене вплинув… А я й сам уже розумію. То це міг бути поворотний момент. Через нього все життя пішло по-іншому і врешті привело мене в Буськів Сад. Як відправна точка. Січеш?

— Ну, допустім.

— Так от, ця станція — теж відправна точка. Тільки буквальна — відправна точка на той бік!

— І?

— А тепер дивись. Тоді, у дитинстві, я ще читати не вмів, і тільки букву «А» впізнав. Їх у назві станції було дві, точно пам’ятаю. І в цієї станції теж у назві дві «А»! — Андрій глянув на Валеру, і в його погляді прочитувалося урочисте «Вуаля!»

— І шо? — той насупився. — Хочеш сказать, її спеціально для тебе назвали?

Андрій знизав плечима:

— Я думаю, Валер, це щось типу віддзеркалень.

— Як у «Принцах Амбера»?

— Як у дзеркалі. Кривому. Коротше, з двома «А» на маршруті Херсон-Київ тільки одна станція, — Андрій тицьнув Валері під носа дисплей телефона. — Кагарлик.

— Так Кагарлик оно рядом, — Валерка скептично скривився. — А ти, щитай, часов дванадцять із Києва їхав!

— Валер, я ж не їхав, і не в Кагарлик приїхав. Ніяк ти не зрозумієш! От слухай, — Андрій почав читати з телефона: — «До початку вісімдесятих станція була тупиковою».

— Так а ти з батьками, виходить, у дев’яності їхав.

Валера почав неквапно допивати колу.

— Та при чому тут дев’яності! — Андрій струснув головою. — Моя станція з двома «А» теж була тупиковою!

— Так а Кагарлик же у твоєму дєтстві вже проїзний був! — Валерка звів плечима.

— Та при чому тут… — Андрій втомлено стиснув скроні. — Послухай сюди… Це наче частини мозаїки. Дві «А», залізничний тупик. Віддзеркалення, кажу ж тобі! У Кагарлику, до речі, навіть цукрозавод був.

— А завод яким тут боком? — здивувався Валера. — До заводу Харитон тебе пів ночі віз!

— Та це неважливо, Валер! Байдуже, скільки їхали і куди! Селища Буськів Сад, якщо вже на те пішло, взагалі немає в нашому світі. Розумієш?

— Ні чорта я не розумію.

— Я шукаю свій вхід, Валерчику.

— Бампер пожежки — ось твій вхід! Той урод, кстаті, хоча б на лікування дав? Я б на твоєму місці таке не спустив.

Андрій відмахнувся:

— Там і так кримінальна справа… То що, Валерчику? Їдемо?

— Куди це ти вже зібрався? — Валерка здивовано зсунув брови.

— У Кагарлик, куди!

— І шо там? Будеш ходить і питати, де вхід? — Валерка підняв руку, гукаючи офіціанта. — Краще давай по десерту.

— Кажу ж, смаку не відчуваю, — Андрій спохмурнів. — То що мені робити? Просто сидіти?