Я бачу, вас цікавить пітьма

Навколишній світ ураз розсипався мов картковий будиночок. У незнайомому місці так було завжди, варто лишень відпустити мамину руку.

Надя вже не знала, куди йти. Не знала, як повернутися додому, не розуміла, де вона і як вирватися із плаского простору, що огорнув її, наче рулон паперу. Какофонія звуків і власних думок нараз поглинула дівчинку.

Плесь! Плесь-плесь!

Шкіра відгукнулася болем, — так сильно Надя вдарила долоньками. Але це завжди допомагало: звук ляпанців ставав головним, її власні руки — близькими, отже, все решта — далеким, і вона поверталася в реальність. Через коротку хвильку світ знову виштовхне її на поверхню, й тоді вона плесне знову.

Плесь! Плесь-плесь!

Були й інші хитрощі. Наприклад, якщо дивитися на щось крізь сплетені пальці, то легше стає відокремлювати форму від фону. Але були й такі речі, які не плуталися й не зливалися ніколи — вона їх називала зрозумілими. Скажімо, жовтий годинник на кухні: тоненька стрілка на ньому завжди ступає однакові крочки і завжди повертається. Завжди. Однаково. Зрозуміло.

Вона точно знала, через скільки стрілочка зробить крок, і це створювало дивовижне відчуття комфорту. Безпеки. І вгамовувало хор у її голові — лише заради цього вона ладна була дивитися на секундну стрілку годинами. А мама засмучувалася, термосила її, лякалася…

Вогник на вежі теж був зрозумілий. Ось чому він відвів її так далеко від дому. До маячка вона могла йти довго, сама, і не забувати, куди й навіщо! Не губити напрямку! Ніколи досі не відходила вона так далеко, та вогник дав їй неймовірну силу: могла йти скільки завгодно, поки бачила його. Повертати за ріг, переходити на інший бік вулиці — і все одно іти. І не було нічого чарівливішого за цю довгу і захопливу мандрівку!

Тепер, загубивши його, вона ніби перенеслася в чуже, незнайоме місце, і тому злякалася. Та, переставши панікувати, подумала, що зуміє повернутися. Річ у тім, що вона завжди рахувала кроки — навіть, коли не робила це навмисне. Якийсь автоматичний лічильник у голові чітко знав, скільки вона пройшла. Цифри були тим, що не змішувалося й не плуталося в її голові. Як на свій вік Надя рахувала просто фантастично. Мама казала «феноменально».

Зараз Надя могла сказати цілком точно, що пройшла сто одинадцять кроків до першого повороту, потім п’ятсот шість до другого, і дві тисячі шістсот два по прямій — до брами.

Увесь цей шлях стояв у її голові напрочуд детальною мапою: вона запам’ятала кожну хату, кожен стовп, кожен паркан, що попадався їй на очі. Єдина проблема — через снігопад втратила напрямок.

Плесь! Плесь-плесь!

Завод був просто перед нею — розтягнувся на снігу темним утомленим монстром, — але роздивитися сигнальний маячок, хоч скільки задирала голову, Надя не могла. І через це ставало моторошно. Вона точно знала, скільки кроків до дому, але й гадки не мала, з якого він боку. В якому з нескінченного числа напрямків… Вона повільно обернулася, але стало ще гірше. Ні, треба зачепитися бодай за щось…

Плесь! Плесь-плесь!

У стіні заводу слабко світилися відчинені двері. Спершу вона дійде туди. Двері не дадуть загубитися: до них завжди можна повернутися. Це був непоганий план. Ба більше, це був по-справжньому дорослий, продуманий план. Та ледве Надя дійшла до дверей, із надр заводу долинув звук: «Взззумм-взззумм-взззумм-взззумм»…

Звук був не дуже гучний і доволі далекий, але він одразу привернув її увагу, затуливши іншу реальність, бо повторювався через рвані проміжки і вабив до себе не згірше такого чудового червоного вогника.

Взззумм-взззумм-взззумм-взззумм…

Хвилювання вляглося, думки стишилися, реальність набула об’єму. Звук був такий глибокий, такий спокійний. Звук кликав її продовжити мандрівку. Він був зрозумілий.

Взззумм-взззумм-взззумм-взззумм…

Блякла жарівка під стелею заледве розбавляла пітьму. Втім, Надя не боялася темряви. Морок був навіть хороший, якщо є за що триматися рукою, — він не виштовхував.

Взззумм-взззумм-взззумм-взззумм…

І Надя ступила через поріг — щоби просто послухати цей звук іще трошечки, і, як зачарована, почала спускатися сходинками.

Сходи вели в підвал.

Гирло однієї із труб, що вели в каменярню, було перекрите величезним вентилятором. Звір припав до нього, зосереджено і жадібно вдихаючи повітря. На кожному оберті вентилятор видавав жалібне «взззумм-взззумм-взззумм», але той не чув — у його бездротових навушниках красиво і надсадно співав Пост Малоун, виводячи славетне «лайк е рок-ста-а-ар», і це допомагало Звірові відволіктися від нудоти, що намертво скрутила кишки.