Я бачу, вас цікавить пітьма

Селищному голові Павлові Борисовичу Тупогубу, що стояв коло відчиненого на другому поверсі вікна, здавалося наче на стінах будинків, які обступили площу, витанцьовують не тіні, а його власні чорні думки. Носаки дорогих туфель зависли над порожнечею, а навколо шиї обвивалася пружна, лискуча, наче змія, мотузка. Один її кінець був зав’язаний на кшталт ковбойських ласо точнісінько над коміром ідеально випрасуваної сорочки, а інший — надійно прив’язаний до батареї. Довжини мотузки мало якраз вистачити, щоб лаковані мерові туфлі зависли простісінько над парадними дверима будівлі адміністрації.

Павло Борисович не був Звіром і, як сам уважав, ніколи б у житті не вчинив такого мерзенного злочину, як ті, що їх коїв маніяк. І все ж, те, що Звіром виявилася саме ця людина… Може, він і не довіряв йому цілком, може, і не знав по-справжньому… Але точно вважав своїм… Близьким… Навіть рідним, хоча це слово ніколи і не викликало в Тупогуба якихось почуттів. Усе це спровокує розлючених мешканців скерувати їхній гнів і на нього також. Його розтопчуть. Чхати він хотів на докори сумління чи бруд незаслужених обвинувачень, але вони розтопчуть його у прямому сенсі. Розтерзають. Але спершу — відберуть і виваляють у лайні все, що він із такою любов’ю створював. Усе, за що жодне з них не додумалося йому подякувати. І найжахливіше — перед смертю він устигне відчути, що означає бути ніким — беззахисним, позбавленим влади, безборонним. Нікому не потрібним жебраком, як і всі вони.

Такі думки привели селищного голову спершу в його чудовий гараж, де наче в печері Аладдіна, було все, зокрема й міцна нейлонова мотузка на десять міліметрів у діаметрі. А тоді вже — сюди, на підвіконня його кабінету, де він так полюбляв курити люльку, милуючись центральною площею селища, для якого так багато зробив.

Сьогодні Павло Борисович чи то й справді відчув себе співучасником кривавих убивств, чи то усвідомив, що саме так вирішить розлючений натовп, коли столичний консультант укаже їм на справжнього вбивцю… Хай там як, він постановив собі не чекати, коли те саме зроблять інші люди, але вже брутально, без належної поваги і не давши йому навіть упорядкувати власні думки.

Чи був той, що називав себе Звіром, серед людей, на обличчя яких лягла тієї ночі місячна тінь? Ясна річ, був. Чи жадав він покути, помсти, або, може, — знемагав із ревнощів? Либонь таки, все водночас. Гріхи рідко ходять нарізно. І по-справжньому вовчі гріхи радше за все властиві найпаршивішим вівцям. Чи міг Звір міцно спати тієї миті, коли його наздогнала місячна тінь? Але ж усі мешканці Буськового Саду певним чином спали. Принаймні їхні очі точно були заплющені — бо як інакше можуть жити люди, оточені брудом та підлістю, й не збожеволіти! Але головне те, що місячна тінь принесла нині Звірові напрочуд чітку і страшну думку — сьогодні він уб’є знову.

Ім’я своєї жертви він знав давно, а місячна тінь усього лише сказала йому, що час настав.

Оксі.

Розділ 52 Мені відплата

Оксі постукала в кабінет Павла Борисовича і прочинила двері.

— Можна?

Із дверей несподівано війнуло холодом. В адміністрації не мало бути ні душі, але у трьох високих вікнах над головним входом світилося, й вона піднялася.

— Ви тут? — несміливо промовила Ксенія, тому що за столом нікого не було.

— Тут, — пролунав голос мера, і вона здригнулася.

Він стояв у відчиненому вікні, узявшись за стулки, в позі людини, яку гукнули саме тоді, коли та вже зібралася піти.

— Що ви там… — почала вона, але слова застрягли в горлі, бо відповідь звисала темним вигином нейлонової мотузки із шиї Павла Борисовича.

— Перекажи всім, що я не хотів усього цього, — сумно мовив селищний голова.

— Стійте! — вигукнула Ксеня, тому що він знову відвернувся й небезпечно нахилився у віконний отвір. — Я знайшла вбивцю!

Він завмер. Стояв так кілька секунд. А тоді раптом знову озирнувся через плече:

— Я не можу відповідати за все й усіх.

— А ви і не мусите, — м’яко мовила Оксі. — Ніхто не міг припустити, що це він.

— Я повинен був, — відповів мер. — Повинен був здогадатися.

— То ви вже знаєте?

Той знову мовчить. Вітер нетерпляче смикає його за приполу піджака, мовляв, давай уже, стрибай, усі вже втомилися чекати.

— Звідки… — глухо мовив він. — Звідки мені знати…

— Це Субота!

— Субота? — повторив мер. — Віталік — серійний убивця?

— Сто відсотків. Я знайшла в нього оце ось.

І вона дістала із сумочки стосик світлин.

— Що це? — запитав мер, так і стоячи у вікні.

— Фотографії всіх зниклих дівчат. Мертвих!

Мер іще кілька секунд стояв на підвіконні, схиливши голову набік. А тоді раптом відступив від відчиненої стулки, чітким рухом зняв із шиї зашморг і доволі спритно, як на свій вік, зліз на підлогу.

— Показуй, — і мер рішуче захряснув вікно.

Вона розклала знімки на столі. Павло Борисович зітхнув. Узяв той, на якому Субота душить власника фотостудії.

— Я думав, він просто кудись поїхав… — пробурмотів він.

— Ніхто ніколи не подумає на поліцейського… Як на мене, у Віталіка взагалі роздвоєння особистості. Одна половина не знає, що робить інша.