Вівсянка бачила птаха, який дрімав у грудях селищного голови Павла Борисовича. До речі, якби ви спитали в нього самого, мер назвав би себе саме яструбом. Щонайменше, яструбом. Та насправді ж у грудях Павла Борисовича гороїжилася велика синиця. Ота симпатична пташка, грудки якої відливають золотом, а спів нагадує перегук срібних дзвоників. Саме та, що нападає на слабших пташок, розбиває дзьобом голову і випиває мозок. Саме та, що вишпортує на світло поснулих кажанів і легко вбиває безпомічних, щоб об’їсти з кісток ніжне м’ясо. І так, вони ще й трупами не гребують — ані синиці, ані Павло Борисович.
Вівсянка бачила і того, хто вмостився у кріслі дільничного поліцейського. Сам Віталік Субота уявляв себе вороном — мудрим птахом, що вміє чекати. Але вівсянка бачила індика — того, що злітає лише тоді, коли за ним женуться, й забуває партнерку тієї ж миті, як закінчує паруватися.
Єдине, чого вівсянка чомусь не бачила, — що за птах був високий чоловік, який брів зараз у бік центральної площі.
Вона літала над ним коло за колом, але не могла роздивитися. І тоді, долаючи висхідні потоки, полинула вниз. Вівсянка тріпотіла над самісінькою його головою, та однак нічого не могла розібрати. Аж ось високий чоловік почув шум крил і подивився вгору.
Його очі, брови, ніс і рот були намальовані — примітивно, наче рукою дитини. Білі зіниці на яскраво-синьому тлі втупилися в порожнечу байдужим невидющим поглядом. А руки раптом неймовірно спритно метнулися до пташки. Вона ледь встигла ухилитися, злетіла вище і в метушні загубила перо, а чоловік із намальованим лицем так і стояв із простягнутими до неба руками і стиснутими від безсилої люті кулаками.
І в місячному світлі видно було, що його руки густо перемащені кров’ю.
Це був кінець. Не глухий кут, а саме кінець. Андрій сидів за шинквасом у кутку і робив те саме, що й завжди, коли опинявся в безвихідному становищі, — напивався.
«Мінотавр» був майже порожній — після сьогоднішнього ажіотажу мешканці селища воліли поховатися за дверима своїх квартир. Андрюха лежав щокою на картонному боці старої, пропахлої пилюкою теки і бездумно вертів на пальці золотий браслет із написом
Барменка мовчки забрала його спорожнілу чарку і поставила перед ним нову.
«От і немає більше короткого шляху, — думав Андрій. — А якщо шукати її в катакомбах наосліп… Навіть якщо уявити, що вдасться поставити на вуха всіх, кого тільки можна… Навіть якщо вже завтра…»
«Завтра неділя», — урвав він сам себе і зітхнув.
Її вже не знайдеш. Якби навіть дівчинка й досі була жива, однак не знайдеш. Єдиний шанс він щойно знищив сам. Власноруч. Тому він тут: залити мозок етиловим спиртом. Перевірений спосіб сховатися від проблем.
Андрюха збирався лише тицьнути Арсенові пістолетом у ніс і запитати, де дівчинка. Ну, може, потримати трохи за горлянку, — як ото він свою Оксі. Не більше.
Провали. Гадські провали… «Срати, грати!» — подумки промовив Андрій і вихилив чарку, що стояла перед ним.
Він начебто був цілком адекватний. Арсен відчинив двері. Андрій устиг єхидно запитати щось на кшталт: «Подобається душити свою дружину, покидь?», аж тут Арсен витяг із‑за спини руку, й Андрій побачив ножа. А далі — все як у тій клятій маршрутці: він пам’ятає кожен свій рух, але бачить усе наче збоку. А як опритомнів — було вже по всьому.
— Як там боротьба з чудовиськами? — пролунав за спиною знайомий голос.
Андрій не відповів. Просто знову вмостився щокою на теку і навіть заплющив очі.
— У вас кров на рукаві, — зауважив Харитон Еребович і заліз на високий барний стілець.
Андрій неохоче випростався. Харитон передав йому серветки.
— Дякую…
Андрюха узявся витирати жирну брунатну пляму.
— Знайшли вбивцю? — буденно поцікавився Чоловік у Червоному.
— Знайшов, — буркнув Андрій.
— Справді?! — він одразу пожвавився. — Оце даєте! І хто ж то?
— Такий собі Арсен… Навіть прізвища не знаю, — Андрієві кортіло завершити розмову якнайшвидше.
— І як ви здогадалися? Розгадали ребус із рукою?
— Не повністю…
— Упс… — Харитон картинно витріщив очі, ніби йому стало вкрай ніяково.
— А ви і про руку знаєте, — байдужо зауважив Андрій.
Мабуть, варто було замислитися, звідки він про це знає, але Андрюха не мав сили навіть просто здивуватися.
— А хоча б загадку браслета — відгадали? — облесливо поцікавився Харитон.
— Так. На руці був
— Дозвольте? — Харитон узяв прикрасу і короткозоро прищурився. — Он воно як! «Звір»! А ви, значиться, знали, що Арсен себе так називає?
— Ні, звичайно.
— Зате ви знали, що… — Харитон звів брови, немов очікуючи, що Андрій продовжить. — А що ви, до речі, знали? Що він сентиментальний хлопчина, який дарує дівчині гарненький браслетик, перш ніж зарізати?
— Одне іншому не заважає, якщо ви не в курсі.
— Це точно! — погодився Харитон. — Чого я ніяк не збагну, то це якого милого Арсен виготовив такий браслет для себе. Тим більше, з її іменем. Хвалитися перед дружиною?
— Вони з Христиною могли мати таємні стосунки. Це, до речі, пояснює, чому напис зроблений на звороті.
— І що? Так кохав, аж зарізав?