Оксі судомно вдихнула, на мить затримала подих і нарешті полегшено зітхнула, притиснувши до грудей розчепірену долоню.
— Нікого тут немає, дурочка, — сказала вона собі.
Черниця стояла так близько, що вони от‑от могли торкнутися носами. Вона не зводила очей із Ксениного рота, а губи її ледь помітно ворушилися одночасно з вустами медсестри.
Чи може, це Ксенині вуста рухалися одночасно з губами черниці.
Очі дівчини й надалі схвильовано металися кімнатою, але дивилися крізь черницю, наче сліпі. Нарешті Ксенія коротко видихнула — ніби намірилася вихилити чарку горілки — розвернулася до дільничного і узялася нишпорити в його кишенях. Без зусиль знайшла зв’язку ключів. Оцей, із подвійною борідкою, — вочевидь від сейфа.
Темна постать черниці не рухалася, височіючи посеред кімнати, немов надгробний пам’ятник. І лише її очі, сяючи білками, невідривно стежили за кожним дівочим рухом.
Відімкнувши сейф, медсестра дістала із сумочки стосик фотографій і поклала із самого краєчку нижньої полиці. Обережно штовхнула пальцем, щоб знімки вислизнули на підлогу і розлетілися природним віялом… Здається, непогано. Ксеня на два кроки відступила, щоб оцінити роботу. Вона зупинилася так близько від черниці, аж знову відчула потилицею її дихання. Але тепер Ксеня опанувала себе. Лише нервово провела долонею по шиї і все.
«Це нікуди не годиться», — беззвучно ворухнулися губи черниці.
— Це нікуди не годиться, — синхронно промовила Ксеня вголос і подивилася на сейф. — Треба, щоб завтра його вимагала повісити навіть рідна мати!
Вуста черниці рухалися з невловною спритністю пальців лялькаря, здавалося, що Ксеня говорить із власної волі. Медсестра присіла навпочіпки, хутенько зібрала світлини, поклала на стіл і замкнула сейф. Тоді довго й уважно обдивлялася на місячному світлі, що струменіло з вікна, зв’язку ключів.
— Тут повинен бути ключ від фотостудії… — пробурмотіла Оксі. — Ось він!
Не питаючи в себе, як вона це визначила, дівчина переможно підвела догори стиснутий кулак. Тоді швидко підійшла до Суботи і штовхнула його крісло сюди-туди, перевіряючи, чи справні коліщатка. Найскладніше буде перевезти через поріг. Але вона впорається. Сто відсотків, упорається. Несподіваний, лоскітний вогник азарту спалахнув у неї в грудях. Ксенія всміхнулася, обхопила руками шию дільничного і вмостилася верхи йому на коліна. Той кволо застогнав і повіки його засмикалися, наче він бачить сон.
Черниця стояла за спиною Ксенії — так близько, що майже торкалася підборіддям до її голови. Вона повільно роззявила рота і висолопила довгого, чорного, наче в трупа, язика. До аромату спецій, що повис у повітрі, домішався чіткий запах гнилих фруктів.
Улягаючи дивному потягові, Ксеня раптом ледь відкрила рота, висолопила язика і повільно провела по обличчю дільничного, від підборіддя до самого чола, наче насолоджувалася солонавим смаком його шкіри.
— Жертва перетворюється на мисливця… — прошепотіла медсестра, і сама здивувалася, звідки у неї в голові ця фраза.
—
— Жень, привіт.
— Привіт! Давай швидко, я просто по вуха зараз…
— Я тобі як мер дзвоню. У справі.
— Зрозумів. Що там скоїлося?
— Є думка, що Христину Рогач убив наш Віталік Субота. І її, і всіх. Ти зможеш це завтра підтвердити? Як лікар.
— Я фельдшер узагалі, а не експерт-патанатом…
— Подумай. Треба. Алло?
— Не зможу. Справді. Віталік іще ж і шульга, а тут явно справа ножем тицяли…
— Ти комусь про це казав?
— Що саме?
— Оце — про лівшу і ніж!
— Та коли тут комусь казати! Така божевільня…
— Добре. Тоді забудь про це, зрозумів?
— Що значить — забудь?
— Ти як мені зараз сказав? Що фельдшер, а не експерт. От і закрий рота, якщо не експерт! Ясно? Не можеш підтвердити — не заважай.
— Стоп-стоп-стоп… Я не… Алло!
Розділ 53
Обмежена пропозиція
Вівсянки — денні пташки. Вони не ширяють над нічними селищами. А тим більше — не залишаються зимувати там, де сніг укриває землю крижаним покровом. Та в небі над Буськовим Садом того вечора і досі літала непримітна пташка. Вона вперто опиралася сильним висхідним потокам, що прагнули занести її у височінь — туди, куди птахи відлітають, а люди, як ми пам’ятаємо,
Непримітна пташка вівсянка не хотіла покидати свого пташеняти, аж поки нарешті побачить, що з ним усе добре.
Того вечора, залишаючись над проклятим селищем, вівсянка бачила і решту птахів — так чітко, наче вони й не марудилися у грузьких, прив’язаних до землі, тілах, а линули в нічному небі разом із нею.
Вона бачила жовтоногу зозулю, яка щосили намагалася втиснути велике шкіряне крісло, що в ньому спав дільничний Субота, у вузькі двері його кабінету. Багато птахів бояться зозуль, бо забарвленням і навіть манерою літати вони схожі на яструбів. Насправді ж, їхні крихітні кігті не здатні вбити іншої птахи, а дзьобом вони можуть, щонайбільше, розколоти панцир жука. А хоча… У певному сенсі зозулі, мабуть, небезпечніші й за яструбів.