Я бачу, вас цікавить пітьма

— Я була вдома, — розповідала вона. — Сьогодні чомусь увесь день звертала увагу на оті малюнки на шпалерах. Пам’ятаєте, ви знайшли за диваном? І раптом згадала, як ми їхали сюди з Харитоном і минали зупинку. Тут, за річкою. Вона ще розфарбована малюнками з мультиків… Тільки потворними. Так от, я раптом абсолютно чітко згадала, що вже була там. Тобто, я знаю, що не була. І що позавчора приїхала сюди вперше в житті. Та однак у моїй голові вже є такий спогад. І зовсім не як дежавю, коли здається, наче все повторюється. Того разу все було інакше: ми їхали вночі, а не вдень, і снігу не було… Може, і не зима була. Я не пам’ятаю коли. Може, зовсім недавно, а може, ні, — Гала раптом узяла його за руку. — Ви мені вірите? От до цього моменту — вірите?

— Вірю, — просто відповів Андрій.

— Добре, — кивнула Гала. — Бо далі буде складніше. Далі я сама не вірю…

Вона замовкла. Ковтнула чаю, здригнулася — гарячий. А очі навіть не змінили виразу. Наче жили окремим життям. Навіть не так — вони жили зараз в іншому часі та місці. І не складно здогадатися, де саме: там, де була розмальована зупинка і ніч, і калюжі, затягнуті кіркою льоду — чи то безсніжної зими, чи то ранньої холодної весни.

— Того разу ми не просто проїхали, — сказала Гала. — Ми спинилися, щоб підібрати якусь дівчинку. Чужу. Абсолютно точно: я тоді вважала, що чужу. Але тієї миті, коли взяла її за руку…

Вона замовкла, намагаючись впоратися з диханням, засопіла, та зрештою не стрималася й заплакала. Він мовчки подав їй серветку.

— Вибачте… — схлипнула Гала. — Ви вважаєте мене божевільною?

— Мене самого тут вважають божевільним, тому… Я не кваплюся з висновками.

— Дякую, — прошепотіла вона самими вустами.

— Ви сказали, що взяли її за руку.

— Узяла. Я взяла за руку геть чужу, незнайому дівчинку. І тієї ж миті вона стала моєю дочкою. Не знаю, як це змалювати. Навіть не стала: тієї миті, як я до неї торкнулася, вона завжди була моєю дочкою. Розумієте? Моєю маленькою Надею, в якої аутизм і затримка розвитку. І наче ми їдемо додому попутками і стоїмо на цій зупинці вже цілу годину. І ось фари, і я голосую…

Вона глибоко й судомно вдихнула, намагаючись впоратися з емоціями.

— У мене в голові троє різних життів, — вела далі Гала, — але всі три — мої. В одному я приїхала сюди позавчора і нікого тут не знаю. І ніяких дітей у мене немає. У другому я приїхала сюди значно раніше… У мене теж не було дітей, і пам’ятаю, мене бісив водій і те, що він збирається когось підібрати дорогою за мої гроші… А в третьому… У третьому житті я живу тут дуже давно. Знаю тут кожного собаку, і кожен собака знає мене. І в цьому третьому житті у мене є дочка. Моє сонечко, моя радість, моя Надійка! І вона… Вона зникла…

Її плечі затремтіли, і Гала зайшлася гіркими беззвучними слізьми.

— Боюсь, я не знаю, як усе це пояснити… — обережно мовив Андрій.

— Не треба! Не треба нічого пояснювати! Просто ви той, хто шукає мою дочку, — а отже, ви мені вірите! Вірите, що вона таки справді зникла!

— Вірю. І вірю навіть, що ми разом її знайдемо.

— Дякую вам! — вона рвучко взяла його за руку і гарячий чай розляпався їй на пальці й на коліно, та вона навіть не зауважила. — Мені більше нічого не потрібно! Просто допоможіть її знайти!

— А ми ж уже з вами зустрічалися, ви пам’ятаєте?

— Так, ви виступали в залі, а я…

Він жестом урвав її:

— Ні-ні, раніше. Ви лежали в лікарні, пам’ятаєте?

— Ні… Я лежала там із Надею?

— Ні, Надя зникла, і ви опинилися в лікарні вже після того — пам’ятаєте, чому?

— Не пам’ятаю нічого такого. Лише те, що прийшла додому, а її немає…

— А далі?

— Нічого… Я плачу, бігаю подвір’ям і гукаю її. А тоді — оце інше життя, й ми їдемо в автобусі… І ви зустрічаєте мене й ведете додому.

— Ясно, — він розчаровано похитав головою.

— Ви знаєте, де її шукати?

Він повагався рівно секунду, стиснувши губи у білу смужку. Згадалися фіолетові синці на витонченій дівочій шиї. У грудях знову скипіла лють — наче кислота, що зжирає цинкову пластинку. Андрій тоді підійшов до заснулого дільничного, запхнув руку йому під куртку й дістав пістолет.

— Я знаю того, хто знає, — відповів він. — Думаю, вам краще залишитися вдома. Я неодмінно знайду вашу дочку. Обіцяю.

Розділ 51 Місячна тінь

Над селищем Буськів Сад біснувався вітер. Сніг у брудно-сірих хмарах давно вичерпався, і тепер вітер розкидав марне клоччя туману, оголюючи темний небесний купол, що зяяв пробоїнами перших зірок.

Із настанням пітьми з віддалених закапелків душ мешканців селища Буськів Сад на світ виходили демони. Показувалося осердя сердець. У розум вривалися схожі на чуже шепотіння паскудні думки і самі собою спливали на поверхню виродкуваті ідейки. А втім, від усієї цієї демонології так і віє прозою найманих квартир. І саме в цьому Буськів Сад нічим не відрізнявся від будь-якого іншого містечка на землі. Єдине, чим селище насправді було унікальне, то це тим, що демонів тут можна узріти у звичному для людського ока спектрі електромагнітного випромінювання. Простіше кажучи, за світла. І зараз ідеться про сріблясте сяєво місяця.