Я бачу, вас цікавить пітьма

«Хто там, Вітю?» — пролунав із глибини квартири жіночий голос, але місячні тіні вчиняли свій п’яний танець просто на жовтих вікнах, тож Мілі і Віті було на все начхати. Вони ввалилися в її квартиру, а за сусідськими дверима дружина Віті, яка очманіло гатила молоточком для м’яса свинячу вирізку, вирішила, що їй причулося. Хоча місячна тінь пробіглася також і по її обличчю. Тож, коли за пів години приголомшений власним учинком Вітя повернеться, молоточок для м’яса знадобиться їй знову.

Місячна тінь ковзнула площею далі, й ось на горішньому поверсі наступної п’ятиповерхівки розчахнулося вікно — ніби назустріч світлові. І щойно тінь лягла на причмелене алкоголем лице молодого пожежника — одного із двох підопічних Захара Науменка — той розбігся, катульнувся через підвіконня й гепнувся на щойно розчищену вулицю.

Самого Науменка місячна тінь наздогнала, коли той атакував ножем снігозбирача черговий замет, спромігшись відключитися від думок і цілком зосередитися на чищенні вулиць. Допіру тінь перетнула лобове скло, він натиснув на гальмо так різко, наче побачив привида. Цієї миті в тиху напівтемряву його свідомості вдерлася яскрава, мов спалах думка. Двигун! Ось же двигун для старого пожежного «ЗІЛа»!

Насправді, Захар краще за всіх мусив би знати, що сніг позабивав сточища зливових каналізацій — тих самих, які вели просто в каменярні, — і не дає вийти метану, тому газ накопичується просто під селищем гігантською смертоносною подушкою.

Хто, як не він, мусив би подбати про те, щоб, розчищуючи вулиці, насамперед звільняти стоки — аби врятувати містечко, розташоване на пороховій діжці. Адже саме Захар бачив у нічних кошмарах стовпи вогню, що вистрілюють у небо, зминаючи чавунні решітки сточищ, наче вони виготовлені з фольги.

Але місячна тінь залишила в нього у голові лише одне — він має виправити те, що накоїв. Те, через що загинув його брат. Те, до чого присилував його проклятущий журнал. Заздрість. Бісова заздрість.

Овечий гріх.

Загудівши двигуном, роторний снігозбирач заклав крутий поворот і помчав у напрямку пожежної частини.

У десять хвилин на сьому місячна тінь наздогнала Андрія, що плентався вулицею. Той ішов із понурою зосередженістю, й не думав про те, що саме скаже.

За поясом джинсів приємно тиснула ребриста поверхня пістолета. Тієї миті, коли тінь накрила його, перед Андрієвими очима ніби виникла тонка шия медсестри Ксенії з буряковими слідами від пальців. «Навряд чи мені взагалі потрібно буде щось казати, — промайнуло в нього в голові. — Просто виб’ю стволом зуби, й він сам усе розкаже». І, стиснувши щелепи, Андрій вийняв пістолет, смикнув затвор і кинувся бігти.

Трохи далі по вулиці стояв єдиний на все селище приватний будинок із водопроводом, і місячна тінь накрила його вже за хвилину.

Арсен спік яблучний пиріг. Це було його вибачення перед Оксі — за вчорашні синці й те, що вранці не став на її бік. Пиріг мав засвідчувати його любов, а головне — він був фішкою самого Арсена. Небагато чоловіків — Арсен був певний цього — можуть похвалитися, що вони на «ти» з духовкою й тістом. А ті, хто це вміє, — навряд чи завиграшки вижмуть сто від грудей. Арсен саме проштрикнув пиріг бамбуковою зубочисткою й задоволено крекнув, переконавшись, що той пропікся, аж раптом у хаті трохи потемнішало. «Напруга впала», — подумав він і заходився поливати пиріг шоколадом.

Важко сказати, яким чином його думки від розкішних пахощів випічки в кухні перенеслися туди, де він люто тримає за волосся власну дружину й вигукує їй у лице, що втомився від нескінченних зрад. Можливо, спершу він замислився, котра зараз година, а тоді подумав, що на площі всі давно порозходилися, а в медпункті сьогодні чергує не Оксі. І що в медпункт теж сто разів уже можна було сходити, як треба… А може, він просто занадто довго вигодовував власний гнів телячим лівером. Байдуже. Головне, що в його скронях урешті щось вибухнуло, і тоді, оглянувши свій витвір поглядом митця, Арсен міцно стис руку в кулак і щосили опустив на пиріг.

Дубова стільниця здивовано загуділа, пиріг чвиркнув навсібіч ошматтям гарячого тіста і шоколадними бризками, а Арсен зціпив зуби так, аж занили ясна, й нутряно завив. Коли у двері подзвонили, він похмуро кивнув — наче відповідаючи власним думкам, — зняв із магнітного тримача улюбленого японського ножа і пішов відчиняти.

Тіні. Вони накривали собою засніжені вулиці, перехняблені паркани і хати, що куняли у глибині подвір’їв. Вони торкалися до стін, торсали ручки на дверях, мимохідь заглядали у вікна й пробігалися обличчями безжурних людей.